РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНІ ЗНАННЯ ЯК ВИКЛИК УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК ХІХ СТ.)
На кінець XVIII ст. Російська імперія скасувала всі залишки автономного устрою України, повністю інкорпорувавши її. Основними віхами цього процесу дослідники називають ліквідацію в 1764 р. гетьманства на Лівобережній Україні, козацьких полків у 1765 р. на Слобожанщині та Нової Запорозької Січі в 1775 р. - живого вогнища свободи й джерела можливої нової визвольної боротьби українців. Амбітні плани Російської імперії включали в себе модернізацію всіх ділянок життя величезної країни і здійснювалися під гаслами просвітницької централізації й уніфікації [224, с. 57; 419, с. 187; 377, с. 110-111]. Російський уряд проводив свою політику обережно, щоб виключити можливість масової соціальної протидії. Як наслідок, українська еліта поступово втратила свою роль активного політичного суб'єкта, перебуваючи у постійному процесі інтеграції до імперських політико-адміністративних структур.
Україна, втративши власну державність і самостійність, поступово була позбавлена й свого пріоритету в культурній та освітній сфері [232, с. 7; 121, с. 53; 572, с. 57]. Проте, ці заходи імперської політики тільки консолідували національні сили для розбудови української культури і освіти. Так, представники української шляхти, козацтва і дворянства неодноразово піднімали питання щодо розширення світського навчання молоді, виступаючи з проектами заснування університету: в Батурині (1760, 1764), Києві та Чернігові (1765), Сумах і Переяславі (1767), Глухові (1781), Лубнах та Новгород-Сіверську (на початку ХІХ ст.) [551, с. 22; 424, с. 352; 142]. Проте, не дивлячись на підтримку місцевої російської адміністрації, ні один із проектів не був втіленим у життя.
В таких умовах Україна перебирала на себе роль своєрідного донора, живлячи російську культуру та знекровлюючи свій власний культурний організм, що загрожувало дальшій провінціалізації і несло у собі перспективу етнічної асиміляції у майбутньому [465, с. 205; 570, с. 156; 460, с. 93]. Разом з тим, в широких рамках імперського світу протягом життя кількох поколінь залишався простір для виявлення і навіть піднесення українцями патріотичних почуттів. На практиці ці тенденції втілювались головним чином шляхом активного нагромадження та продукування масиву знань з української історії.
Так, починаючи з другої половини XVIII ст. в країнах Західної Європи проходить остаточне виокремлення історичної науки з літературно-наукової творчості, відбувається потужний розвиток просвітництва, зародження раціоналізму в історіософії. Ці прогресивні зміни в науці активно використовували уряди імперських держав з метою забезпечення централізації управління [435, с. 53, 64, 65; 433, с. 23, 159-160; 375, с. 82-108]. Разом із тим універсалістські політичні доктрини доби просвітництва не передбачали існування в окремих державах політичних одиниць (на зразок України) із власним соціально-політичним та правовим статусом.
Проте, з кінця XVIII ст. посилений вплив на розвиток знань з української історії починає здійснювати західноєвропейська українознавча та історична література. Значний інтерес до України виявляли такі німецькі просвітителі, як: Й. Гердер, Й. Енгель, А. Бюшінг, А. Гупель, К. Хаммерсдорфер, Л. Гебрарді, Й. Хоппе та інші [498]. Їх дослідження сприяли втіленню методів історичної критики в українську історичну науку.
Утвердження новітніх прогресивних тенденцій в історичних досліджень про Україну відобразили праці німецького просвітителя-гуманіста Й. Гердера. Його теорія забезпечувала альтернативу національного розвитку народам, що не мали власної державності [487, с. 115; 435, с. 105-108, 121; 573, с. 141; 375, с. 102]. Так, Україну Й. Гердер розглядав в майбутньому як автономну державну одиницю, апелюючи до позитивних ментальних особливостей українського народу та до сприятливих географічних умов.
Разом з німецькими авторами, виявляли традиційний ще з XVIII ст. інтерес до українського минулого французькі історики. В першу чергу, це М. Вольтер, Ж. Шерер П. Левекк, Н. Леклерк, Ш. Рюльєр, Ф. Гаран де Кулон, Ш. Масон та багато інших [435, с. 52, 85-86, 102-104, 121, 170-171; 210, с. 236; 238, с. 1]. В цілому, студії згаданих дослідиків, в яких часто відбивалися політичні думки їхніх співрозмовників-українців, підіймали рейтинг українознавства на теренах загальноєвропейського культурного простору.
На кінець XVIII ст. ідея української державності справляла помітний вплив на політичну культуру елітарних верств як у Росії, так і в західноєвропейських країнах. Ці тенденції акумулювались також в інтелектуальній спадщині французького та німецького історика, географа й економіста Жана-Бенуа (Йогана-Бенедикта) Шерера. Він, зокрема писав, що батьки українських козаків "переказували своїм синам горде почуття незалежності як найдорожчу спадщину" [460, с. 73]. Так, 1788 р. в Парижі вийшов його "Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії", що є першим у західноєвропейській літературі загальним оглядом історії та географії України [238, с. 1]. Ж. Шерер вбачав в організації Гетьманщини й особливо Запорозької Січі повне втілення ідеї народоправства. Серед джерел, написаної у контексті просвітительської ідеології роботи, окрім праць Г. Боплана, П. Шевальє, важливе значення мав факт використання Ж. Шерером українських джерел, зокрема списку "Краткаго описанія Малороссіи" та ряду інших джерел [126; 412, с. 42]. Поява "Літопису" сприяла піднесенню престижу досліджень з української історії та увиразненню національної своєрідності українців у Західній Європі.
В цілому ж, більшість праць кінця XVIII ст., які торкалися проблем української історії, перебуваючи під впливом вже застарілої літописно-літературної традиції, були позбавлені важливих наукових елементів та прийомів історіописання. Помітно прогресивнішою в цьому відношенні виявилася німецька історична наука, вершиною якої була "Історія України та козацтва" Й. Енгеля, надрукована