РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК КОСТЮМУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ. СЕРЕДИНА XVII ст. - ПОЧАТОК 30-х рр. XVIII ст.
2.1. Костюм козацьких полків
2.1.1. Обмундирування реєстрових рядових козаків
Збройні сили Гетьманщини складалися з двох структурних частин - козацьких "городових" полків і найманих військових формувань. За часів правління гетьманів І.Самойловича та І.Мазепи гетьманська армія набуває своїх класичних рис, зазнаючи розподілу і оформлення окремих родів і видів військ та служб. Усталюється водночас і номенклатура чинів козацького війська з відповідними для кожного чину службовими обов'язками і субординацією, тобто місцем у ієрархічній піраміді (додаток А.1).
Козацьке військо мобілізувалося за територіальним принципом. Кількість полків час від часу змінювалась внаслідок втрати чи приєднання до Гетьманщини певних територій Правобережжя. В кінці XVII вона усталилась і складала десять полків, а саме: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський та Миргородський.
У поодиноких випадках окремі сотні вилучалися з-під юрисдикції полковника і передавалися у безпосередню підлеглість гетьманові. Це стосується, насамперед, Глухівської сотні, центр якої був гетьманською резиденцією, а також сотень Ніжинського полку, розташованих за Сеймом: Новомлинської, Кролевецької, Коропської, Воронізької та Ямпільської. Відбірні козаки цих сотень в поході часто залучалися до охорони гетьмана і становили окрему військову одиницю, гетьманську гвардію [683, с. 69]. Зазвичай командування ними довірялося глухівському та батуринському сотникам, яким підлягала резиденція гетьмана.
Першу згадку про виокремлення "виборного" (відбірного) товариства із загальної козацької маси ми знаходимо під час Чигиринської кампанії, коли гетьман І.Самойлович в травні 1677 р., послав на оборону Чигирина двох довірених надійних осіб: сотника глухівського Якова Жураківського і Данила Рубана, поставивши їх полковниками: першого - над виборними козаками полку Ніжинського з сотнями Глухівською, Конотопською, Воронізькою, Кролевецькою і Коропською, а іншого - над виборними козаками з решти усіх полків крім Чернігівського [554, с. 140].
З 1654 р. козак щороку отримував на спорядження по 30 золотих або 3 руб. А відповідно до статей І.Самойловича, царський уряд мав виплачувати козакам у кількості 30 тис. по 11 золотих польських на людину [878, с. 186; 618, с. 237]. Однак з кінця XVII ст. цей пункт договірних статей починає порушуватися, а до часу правління І.Скоропадського видача грошей за службу для городових козаків практично припиняється, хоча під час далеких походів жалування все ж надходило. Відміна платні призвела до того, що велика частина козаків через нестатки не мала змоги підтримувати належний рівень бойової готовності, тобто забезпечити себе необхідними для виконання служби речами: зброєю, спорядженням, одягом і конем з відповідним убором. Дуже складні часи українське військо переживало за гетьманування І.Мазепи, коли Україна стала театром бойових дій, а українська армія - авангардом у походах проти Османської імперії в політичних планах Москви [774, с. 302].
Скарги козаків на нестатки були вельми частими. Наприклад, у писемній скарзі козаків під час походу 1700 - 1701 рр. знаходимо зокрема такі слова: "велми голодно на хлеб, зело нужно на одежду, особно конского корму". А повертаючись з походу 1701 р., козаки ремствували, що їх гетьман в Москву їздить та милості отримує і не дбає про те, що вони на царській службі розорюються. Окремі козаки, що розорилися, навіть просили переписати їх у посполиті [760, с. 259; 786, т. 16, с. 467]. Про серйозну проблему козаків з обмундируванням засвідчує і сам І.Мазепа в листі до голови Посольського приказу Ф.Головіна (червень 1702 р.), в якому обговорювалися деталі висилки українських військ до Прибалтики: "... Войско зась Городовое не все одежно и овшем болшая часть сермягами простыми покривается" [896, с. 216-217].
З початку XVIII ст. українське військо починає поступово втрачати свою автономність як окремої військової одиниці і перетворюватися в складову частину царської армії. "Решетилівські статті" 1709 р. остаточно включали українське військо до складу російських збройних сил, хоча воно продовжувало зберігати багато самобутності у комплектуванні, внутрішній організації і системі забезпечення. Військова служба козаків суттєво змінилась. Якщо раніше вони брали участь лише в походах царських військ проти найближчих сусідів, то тепер мусили битися за межами держави (додаток А.2). У мирний час козакам доводилось нести варту на прикордонних форпостах, укріплених лініях, брати участь у їх спорудженні. Таким чином військова повинність стала постійною. При цьому козаки мали відбувати службу на власному утриманні, не маючи в далеких краях (над р. Тереком на Кавказі) ані харчів, ані одягу, ані фуражу для коней [683, с. 11, 14; 793, с. 43; 677, с. 16]. Усі ці зміни призводили до великих втрат і зубожіння козаків. Наприклад, в 1725 р. під Дербентом (у Закавказзі) стояло 6790 козаків, з них 5183 померло від хвороб і в боях. 961 хворих відправили додому. Ті ж, хто лишився, терпіли крайні нестатки, не маючи взуття і одягу. По мірі ослаблення гетьманського війська російське командування все більше застосовувало козаків на другорядних службах.
Козацьке військо за родом військ поділялося на піхоту та легку кінноту. Втім, кінні козаки могли однаково добре діяти і в пішому строю, займаючи оборонну позицію. Пропорція між кавалерією та піхотою була досить умовною і випливала головним чином з фінансових можливостей козаків(?). Так само слабо диференціювалася зброя для кінних і піших. На початку правління І.Мазепи кіннота складала вже 2/3 козацького війська. А наприкінці XVII ст. спеціальне формування козацької піхоти як роду військ припинилось.
Козак мав з'являтися на службу з двома кіньми (один в'ючний), що, втім, було можливим не для всіх козаків. Безкінні козаки і складали