РОЗДІЛ 2
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ЕТНОПОЛІТИЧНА СФЕРА:
СУБ'ЄКТИ І ТЕНДЕНЦІЇ
2.1. Етносоціальна структура населення західноукраїнських земель
Станом на 1900 р. у Східній Галичині, поруч із 3 млн. українців (63,5% загалу населення) проживало понад 870 тис. поляків, 613 тис. євреїв, 60 тис. німців та інші малочисельні етнічні групи (зокрема - чехи, росіяни, вірмени) [361, с. 77, 79, 82; 149, с. 36]. Натомість у Західній Волині на зламі століть поруч 1.115 тис. українців, мешкало понад 200 тис. євреїв, зверх 110 тис. поляків, 40 тис. росіян, 23 тис. чехів та інші етнічні спільноти [149, с. 20, 25, 28-29, 31].
У 1921 рр., коли в Польщі проведено перший перепис, етнодемографічна ситуація на ЗУЗ визначалася незаперечним чисельним домінуванням українців. 3 млн. 920 тис. з них проживали у Східній Галичині й Західній Волині, а близько 766 тис. у Люблінському, Поліському, Бялостоцькому і Краківському воєводствах [149, с. 128]. За десятиліття, коли проведено останній за часів Другої Речі Посполитої перепис її населення, чисельність українців зросла до 5 млн. 113 тис. чоловік, які склали 16% населення країни [336, s. 52]. Загальна етнодемографічна картина українців у Польщі виглядає так:
Таблиця 2.1
Чисельність українців у Польщі (1931 р.)
ВоєводствоЗагальна чисельність
населення (у тис.)Чисельність українціву тис. у відсотках Станіславське1.4801.07972,9Волинське 2.0861.44569,3
Продовж. табл. 2.1
Тернопільське1.60087254,5Львівське 2.8151.25644,6Поліське 1.13221919,3Люблінське 2.4851235,0Краківське 2.298592,6Бялостоцьке 1.64430,2 Примітка. Таблиця 2.1: [336, s. 52].
Лише незначна частина українців проживала в Польщі дисперсно на суміжних з їх етнічними територіями землях. Відтак етноарельне проживання суттєво відрізняло етнічну більшість регіону від інших спільнот. Скажімо, євреї проживали по всій території Польщі, тому їх західноукраїнський ареал був лише одним з тих, що існували в країні. Це стосується й німців. Якщо в Західній Україні вони концентрувалися на Волині й Галичині, то основний центр їх компактного проживання в Речі Посполитій припадав на три її західні воєводства.
Водночас етнічні суб'єкти західноукраїнського політикуму помітно відрізнялися тим, що одні з них (наприклад, євреї) проживали здебільшого в містах і містечках, інші - в селах, де левова частина етнічної більшості ЗУЗ співіснувала з чеськими й німецькими колоністами, росіянами, польськими селянами й осадниками.
Поляки, представники нації-держави, в умовах Західної України де-факто були лише однією з етнічних меншин. Станом на 1921 р. у Львівському, Тернопільському, Станіславському та Волинському воєводствах вони складали лише 21,49% населення (1 млн. 272 тис. чол.) [149, с. 128]. При цьому у Волинському воєводстві поляки посідали лише третю за чисельністю після євреїв позицію: відповідно 10,9% загалу (165.614 чол.) й 12,4% (188.808 чол.) [362, s. 4].
Культурний поділ праці - прикметна ознака етносоціальної структури досліджуваного регіону. Лінія його соціального розмежування пролягла передусім між містом і селом, оскільки 75% етнічної більшості зосереджували свої трудові зусилля в сільському господарстві [245, с. 146]. Це давало підстави сучасникам стверджувати, що українці відіграють самостійну роль винятково в хліборобстві [363, с. 19].
Справді, чисельність українців у дрібнотоварному й промисловому виробництві, серед представників т.зв. вільних професій була незначною. Враховуючи 10% сільськогосподарських робітників-українців [245, с. 146], це відображало специфіку соціального організму етнічної більшості західноукраїнських земель: його неструктурованість.
Промисловий пролетаріат складав лише незначну страту українства (станом на 1900 р. у Галичині - 1,4% етнічної групи [364, с. 122]). Показово, що до кінця 1920-х рр. одна з провідних політичних фігур - Українська соціалістична робітнича партія (УСРП), зосереджувала свою увагу винятково на селянстві. Визначаючи нові завдання перед членами партії, генеральний секретаріат радикалів 20 листопада 1928 р. стверджував: "...ми в своїй роботі до цього часу не приділяли належної уваги на втягнення в наші лави міського пролетаріату. Так тривало роками і врешті в декого з нас виникло переконання, що УСРП є партією виключно селянською [365, арк. 22 зв.]".
Вкрай злободенною проблемою українства була нестача землі. Станом на 1921 р. у Західній Україні налічувалося понад 538 тис. карликових (менше 2 га) господарств, що складало понад 48% від загальної кількості. Водночас майже третина селян господарювала на наділах, які не перевищували 5 га [245, с. 146].
Для етнічної більшості ЗУЗ ситуація кардинально не змінилася на краще й у подальшому. Зокрема, в першій половині 1930-х рр. у Східній Галичині 60% із 833 тис. господарств володіли менше ніж трьома моргами землі, з яких забезпечити мінімальні потреби сім'ї було неможливо. Особливо велика кількість карликових господарств (понад 217 тис.) зосереджувалася в Тернопільському воєводстві. Відтак із 1,5 млн. його населення понад мільйон складали мало-і безземельні. Звідси - маже майже 200-тисячна страта сільського пролетаріату [366, с. 30, 46].
Складною залишалася проблема і в інших західноукраїнських субрегіонах. На початку 1930-х рр. у Сарненському повіті, наприклад, понад 117 тис. українців (73,5% його населення) володіли 235,8 га землі, що складало лише 43,8% загальних площ [5, арк. 23]. Загалом у Східній Галичині, Західній Волині, Холмщині й Поліссі 46% господарств (1 млн. 350 тис.) не володіли й трьома моргами землі [366, с. 47].
Хоча визначальним сектором етнічного бізнесу українців виступало сільськогосподарське виробництво, частина їхніх представників працювала в промисловості. Український міський пролетаріат складав приблизно 340 тис. чол. [153, с. 20]. Чимало з них, як, наприклад, у випадку з "Маслосоюзом" у Стрию чи Львові, працювало в дрібних і середніх підприємствах, які належали кооперативам. На початку 1