Розділ 2
Проблеми об’єктно-суб’єктної ідентифікації комунікативного ресурсу Верховної
Ради України
2.1. Когнітивні засади еволюції поняття «парламентаризм»: питання адаптації
З’ясування сутності динамічних подій в новітньої політичної історії полягає у
здійсненні аналізу механізму комунікативного забезпечення законодавчого
розподілу повноважень між політичними інститутами влади з метою вдосконалення
форми державного правління. З огляду на це в політичній комунікації нашого
суспільства поняття «парламентаризм» висувається на перший план в
інформаційному просторі політичного дискурсу і набуває ознак основного предмета
обговорення в процесі державотворення як з боку практичних політиків,
законодавців, так і з позицій фахівців, представників різних наукових шкіл
міждисциплінарного аналізу суспільних процесів.
У корпусі понять, що складають основний зміст ідеї народовладдя, поняття
«парламентаризм» як категорія суспільно-політичної думки з’явилося у XIV ст. і
згодом набуло загальноєвропейського визнання серед різних політичних сил,
зокрема в роботах відомого представника європейської соціал-демократії
К. Каутського, в яких досліджувалася історія представницьких органів,
починаючи з «періоду варварства», обґрунтовування підвалин теорії народного
представництва через відповідні державні органи [451, с. 22]. Максимально
наближають поняття парламентаризму до самого парламенту і німецькі автори
енциклопедичного довідника з державного права, які стверджують: «Під
парламентаризмом слід розуміти форму представництва народу, коріння якої
знаходяться у середньовіччі у вигляді обраних чи скликаних зборів» [89,
с. 211]. По суті теза про визначальну роль народної демократії як вирішального
чинника формування парламентаризму — суттєвого елементу політичної системи
суспільства — є провідною в дослідженні історії та теорії держави і права.
Безперечно, що участь людини в управлінні та об’єднанні певних спільнот на
різних етапах розвитку цивілізації є провідною. Свій внесок у розбудову
зазначеного підходу зробили й вітчизняні дослідники. Як зазначають В. Смолій,
В. Ричка, «традиції українського парламентаризму містяться у світанковій
далечині історії східного слов’янства. Саме тоді народився звичай скликати
сходки, на яких вирішувалися найважливіші питання життя племені. В них могли
брати участь, крім князя з його дружиною, всі вільні люди. Сходки мали й
спеціальну назву — віче. Віче було верховним органом племінного самоврядування
й суду у слов’ян» [376, с. 8]. Європейські традиції українського
парламентаризму в XIX — на початку XX ст. відстоювали українські інтелектуали,
які розробляли проекти майбутнього державного устрою України. До їх авторів
належать М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та їх послідовники. Вивчаючи
досвід європейського парламентаризму, вони намагались використати його у
майбутній Українській державі.
Історично-вагомим етапом у розвитку європейських традицій українського
парламентаризму став досвід парламентського представництва української меншини
в парламентах Австрії (часів Австро-Угорської імперії) та царської Росії. В
австрійському і російському парламентах ці традиції мали певні відмінності,
але у цілому зводились до того, що парламенти зазначених імперій користувались
відносною незалежністю від виконавчої влади, були політично структурованими.
Знання та вміле використання традицій парламентаризму дозволяло українським
депутатам в австрійському та російському парламентах відстоювати рівність прав
українців та прав представників інших національностей у галузі освіти,
культури, мови тощо. Набутий вітчизняними політиками досвід парламентської
діяльності в парламентах метрополій, без сумніву, зіграв свою роль при
створенні Української Центральної Ради (1917–1918 рр.) та Національної Ради
Західноукраїнської Народної Республіки (1918–1919 рр.). Поява цих Рад як
установ парламентського типу була цілком закономірним явищем, оскільки в
українському суспільстві вже були політичні сили, які усвідомили необхідність
захисту інтересів народу саме парламентським шляхом.
Проте, на зміну парламентській демократії, яку відстоювали Ради, прийшли
авторитарний, а згодом і тоталітарний режим, що призвело до втрати незалежності
Українською державою. Причина: зміна форм парламентаризму — перехід від
колоніальної до його національної форми — не була достатньо ефективною:
державна влада не мала належної народної підтримки. Перелом відбувся 1991 р.,
коли Верховна Рада України, спираючись на волю народу, виражену на
парламентських виборах 1990 р., виступила головним знаряддям
суспільно-політичної трансформації українського суспільства [163, с. 193]. У
сучасних умовах проблема парламентаризму є предметом уваги дослідників.
Фахівці, що працюють у руслі зазначеної тематики, помітно поглибили знання про
характер представницької та законодавчої влади, її вплив на суспільно-політичні
процеси в державі. Про це свідчить аналіз концептів оцінки сутності
парламентаризму як сукупності явищ, пов’язаних із діяльністю парламенту.
Переважно в такому контексті вживається це поняття в працях вітчизняних
політологів, правознавців.
Докладно зазначену проблематику аналізує В. Журавський, який всебічно
класифікував систему дефініцій поняття «парламентаризм» [128, с. 105].
Науковець розглядає правомірність вживання цього поняття як у вузькому, так і в
широкому розумінні. У вузькому розумінні парламентаризм — це система
організації і функціонування державної влади, що характеризується поділом
зако
- Київ+380960830922