Розділ 2
Релігія як ОЗНАКА дослідження культурно-цивілізаційної ідентифікації
українського народу
Здійснення культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу
передбачає врахування ролі релігії як його духовно-світоглядної ознаки.
Зрозуміло, йдеться про світові та народно-державні релігії, які є однією із
засад виникнення локальних цивілізацій.
У ХІХ-ХХ ст. вчені Ф. де Куланж, М. Вебер, Ч. Емвуд, Е. Дюркгейм, С. Бугле,
Дж. Фрезер, Б. Кідд, Й. Вах та ін., в поясненні процесів, що відбувалися в
людському середовищі, вказували на такі соціокультурні явища, як релігійні та
магічні вірування, зазначали їх вплив на економічні, політичні, мистецькі
процеси. На відміну від магії та міфу із становленням патріархату (з такими
його особливостями, як порядок, влада, підкорення, ієрархія та схильність до
раціонального мислення) виникає релігія як феномен культури цивілізованої
людини. «З перемогою Мардука встановлюється зверхність чоловіків, природна
плідність жінки знецінюється й починається ера чоловічого панування,
заснованого на здатності чоловіків формувати за допомогою думки – той спосіб
виробництва, з якого починається людська цивілізація» [140, с. 284–285].
Багато в чому ідеї представників цього напряму підтримував К. Доусон, який
неодноразово висловлював думку про те, що «релігія є ключем до історії й що
неможливо зрозуміти культуру, якщо ми не зрозуміємо її релігійних коренів…»
[141]. Подібних поглядів притримується німецький філософ К. Льовіт, який
оцінюючи творчий доробок А. Дж. Тойнбі, писав, що історія – більше, ніж історія
цивілізації. Вона також (і навіть у першу чергу) історія релігії, і релігія не
є однорідним виразом культур, але виходить поза межі своїх культур [142].
Тому є потреба в дослідженні ролі й місця релігії в культурно-цивілізаційній
ідентифікації українського народу. В свою чергу слід враховувати
соціально-політичний аспект культурно-цивілізаційної ідентифікації українського
народу у його взаємодії з релігією, що, зокрема, має важливе значення з огляду
на таку актуальну проблему сучасності як самовизначення України у світі
цивілізацій.
2.1. Християнізація України-Русі як засада становлення східно-православної
цивілізації
Становлення автентичної української культури відбувалося під впливом культур як
інших народів, які жили деякий час на українських територіях, так і з боку
народів-сусідів. Серед праелементів української культури можна виділити такі:
трипільські, індоєвропейські, алтайські, германські, античні, візантійські,
болгарські, новітньо-європейські.
З прийняттям християнства давньоруською державою посилився вплив Візантійської
імперії на життя слов’ян. Елементи візантійської цивілізації – освіта, книжна
культура, спорудження храмів за візантійським взірцем, православна обрядовість,
політика єднання церкви й держави, – прижилися на руському ґрунті. Але мабуть
не варто вважати візантійську цивілізацію єдиним джерелом впливу, тим паче
сприймати Русь як провінційну гілку візантійської цивілізації.
Імперська доктрина щодо підкорення Русі політичній і церковній владі Візантії
не здійснилася. Досить швидко візантійські культурні взірці були творчо
перероблені. Це – спіритуалістична церковна догматика й філософія, ідеологія,
етика й естетика [143].
Варязька еліта Київської держави на початках розбудови централізованої імперії
була досить швидко культурно асимільована місцевим населенням. Однак язичництво
було мало придатним для державної організації. Навернення Русі до християнства
вивело її на цивілізований виток розвитку.
З кінця Х ст. Київська Русь – «імперія Рюриковичів» – в основному країна
землеробська. Але й відбувається надзвичайне зростання міст – до двадцяти через
століття – центрів адміністративно-політичних, культурних, торгових та
ремісницьких. З встановленням християнства міста перетворюються на центри
культури. Звідси – злет письмової літератури – «книжності», кам’яного
зодчества, мистецтва фрески, іконопису.
Безперечною є приналежність України до культури, яка складалася під впливом
християнства значно більшою мірою, ніж під впливом чогось ще. З одного боку,
християнська віра і православна церква (яка на той час вже фактично існувала)
як явища світового масштабу визначали світобачення і тип поведінки, скажімо,
представників політичної еліти. З іншого боку, культура як вираження і
результат самовизначення волі народу мала певні свої відмінності в різних
землях Київської держави. Відбувався довготривалий процес не «прийняття
християнства Руссю», а вироблення нового образу християнської культури (саме
культури – наполягає представник Київської філософської школи І. Бичко, а не
лише релігії) як корелята києво-руської ментальності. Чужими києво-руській
ментальності виявилися, наприклад, імперські, «вселенські», «цезаропапістські»
мотиви візантійської ментальності і, навпаки, – спільність з
греко-візантійським світоглядом у екзистенціально-особистісних орієнтаціях,
поліфонічній «софійності», спрямованості на «внутрішній світ» людської душі, на
«серце», «антеїстичним» баченням природи [144, с. 306]
Гнучка політика Візантії виявилася більш ефективною, ніж римська експансія.
Римська церква дотримувалася доктрини трьох мов: єврейської, грецької й латини,
а тому мало сприяла розвитку національних культур. Латинізація стояла біля
джерел західноєвропейської цивілізації й у той самий час несла в собі майбутню
Реформацію, яка, у свою чергу, привела до виникнення протестантизму з його
«господарською етикою», індивідуалізмом та експансією.
Спадкоємиця античної культури, Візантійська держава, спираючись на
незаперечн
- Київ+380960830922