РОЗДІЛ 2
ПРАВОЗАХИСНИЙ ЕТАП ІСНУВАННЯ ГЕЛЬСІНСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ (1976-88 РОКИ)
2.1. Передумови виникнення руху за права людини в республіці.
Поява Гельсінського руху 1976 - початку 90-х років в Україні визначалася процесами, які мали глибинний зміст. Свідомо чи несвідомо рух творився людьми двох політичних світоглядів, притаманних українському визвольному рухові останніх століть: "народницького", традиція якого була започаткована в ХІХ ст. (М.Костомаров, М.Драгоманов) і національно-революційного, що сформувався на початку ХХ ст. (М.Міхновський, І.Липа, Д.Донцов). Основа першого світогляду - сприйняття української національної справи крізь призму загальнолюдських гуманістичних ідеалів. Основа другого - рішуча і безкомпромісна боротьба за українську незалежну державність у її природних та національних межах. Розвиток цих двох політичних світоглядів у ХХ ст. пройшов довгий і складний шлях, породивши безліч відтінків думки: монархічно-державницької (В.Липинський), соціалістичної (М.Грушевський, В.Вінниченко), романтично-комуністичноі (М.Хвильовий), революційно-націоналістичної (ОУН). Перемога країн Антанти у Другій світовій війні й подальша "холодна" війна між ними та Радянським Союзом привели до неможливості продовжувати збройну боротьбу за незалежність України, до пошуків мирних шляхів такої боротьби. Найжиттєвішим виявився правозахисний рух, з якого вийшла більшість політиків національно-демократичного спрямування, що безпосередньо творять українську незалежну державність на сучасному етапі.
Взагалі, виникнення Гельсінського руху в Україні обумовлено сукупністю зовнішньо- та внутрішньо-політичних чинників. Питання, що стосуються прав людини, основних свобод, демократії та верховенства закону, носять міжнародний характер, додержання цих прав та свобод складає одну з основ міжнародного порядку. Надзвичайним було поширення в повоєнному світі ідеї прав людини, яке стало результатом осмислення громадськістю та урядами багатьох країн уроків Другої світової війни. Один з них полягав у тому, що війна була розв'язана країнами з тоталітарними формами управління, в яких потреби та інтереси держави ставилися вище інтересів суспільства, а людина виконувала відведену їй панівною ідеологією роль гвинтика державної машини. Перенесення ідеологічної, расової та національної нетерпимості, притаманної тоталітарним режимам у сферу міжнародних відносин мало катастрофічні для людства наслідки. Усвідомлення того, що тільке те суспільство, в якому гармонійно поєднуються інтереси людини та держави, може бути справді вільним і демократичним, не було новим для світової політичної думки. Проте після завершення війни світова спільнота зробила важливі кроки у міжнародно-правовому закріпленні прав людини, укріпивши міжнародне співробітництво по проблемах прав та свобод людини. В 1948 р. була прийнята Загальна Декларація прав людини, в 1950 р. - Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, в 1966 р. - Міжнародний пакет по економічних, соціальних і культурних правах і Міжнародний пакет про громадянські і політичні права, а в 1975 році - Заключний Акт Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі [40, 37; 33, 65; 35, 25].
Особливо слід виділити Загальну Декларацію прав людини, яку було прийнято ООН в 1948 р. Під цим документом стоять підписи країн, які на той час не можна було назвати демократичними, проте навіть формальне визнання їхніми урядами прав людини сприяла розвиткові правозахисного руху. Вперше в міжнародній практиці було проголошено: "Кожній людині надаються всі права й свободи... незалежно від мови, релігії, політичних або інших переконань (ст.2). Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканість (ст.3)". Також виголошувалися права людини на: свободу пересування (ст.13, п.1), притулок від переслідувань (ст.14), свободу думки, совісті та релігії (ст.18), свободу переконань (ст.19), свободу мирних зборів і об(єднань (ст.20), на працю (ст.23), вільну участь у культурному житті суспільства (ст. 27, п.1), захист своїх моральних і матеріальних інтересів (ст.27, п.2) тощо [40, 6]. Це був документ, який став основою для вирішення питань прав та свобод особи в світі другої половини ХХ ст. Його виникнення та зміст ще раз підкреслювали великий інтерес світової громадськості до зазначеної проблеми, а також стали базою для виникнення всіх наступних документів подібного змісту в майбутньому.
Не меншим за значенням був і Заключний Акт Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975). В розділі УІІ "Повага прав людини та основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії" документа зазначалося, що "держави-учасниці наради в Гельсінки будуть поважати права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії й переконань, для всіх осіб, без винятку раси, статі, мови та релігії. Крім того, вони будуть розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних та інших прав і свобод людини та будуть діяти у відповідності з цілями та принципами ООН та Загальної Декларації прав людини. Вони будуть також виконувати свої обов'язки, як вони встановлені в міжнародних деклараціях та згодах в цій галузі, включаючи в тому числі Міжнародні пакти по правах людини..." [35, 24]. Саме цей документ був передумовою, що викликала появу міжнародного Гельсінського руху за права людини. Український рух спирався в своїй діяльності на підтримку міжнародного правозахисного процесу й мав за мету поліпшити становище з правами людини в Україні. Вихід України на міжнародну арену, її вступ до Організації Об(єднаних Націй в 1945р. та суто формальне членство в ній не давало змоги закцентувати увагу на зазначеній проблемі тоталітарної радянської держави. Важливим чинником появи руху за права людини була також національно-визвольна боротьба поневолених народів Азії та Африки, яка призвела майже до повного знищення колоніальної світової системи. Взагалі, зміна міжнародної ситуац