Розділ 2
ФУНКЦІОНУВАННЯ ВИНИЩУВАЛЬНИХ БАТАЛЬЙОНІВ
У 1944 – 1945 РОКАХ
Одним із прикметних явищ років Великої Вітчизняної війни було прагнення
багатьох людей стати на захист своєї Батьківщини. Воно виявлялося, по-перше, в
бажанні потрапити на фронт і, по-друге, у виникненні поряд із регулярною армією
добровольчих форм участі населення в боротьбі проти ворога.
Різні народні формування на допомогу збройним силам почали створюватися із
самого початку війни, передусім у зоні бойових дій та прилеглих регіонах. З
прикордонної смуги цей патріотичний рух швидко поширився на всю Україну.
Упродовж перших одинадцяти днів війни низкою директив центральних властей – РНК
СРСР, ДКО, ЦК ВКП(б) і відомчих інструкцій було започатковано створення
винищувальних батальйонів, народного ополчення, партизанських загонів і надано
їм організованого характеру. Одні з них (ополчення, групи самозахисту,
партизанські загони) продовжували давні народні традиції, інші, такі як
винищувальні батальйони, запроваджувалися вперше.
Маючи спільні мету й завдання, різні добровільні формування відрізнялися від
армійських підрозділів призначенням, способами комплектування й особовим
складом, специфікою підготовки та їх використанням для виконання поставлених
перед ними завдань. Добровільні збройні підрозділи цивільного населення
залучалися до боїв, виконуючи роль другого ешелону, несли охоронну службу в
прилеглій до фронту зоні. На окупованих територіях частина з них
перетворювалася на партизанські загони.
У міру звільнення території України формування самооборони відновлювали свою
діяльність. Особливість діяльності ВБ на території Прикарпаття полягала в тому,
що на них покладалося завдання ізоляції населених пунктів від збройних
формувань ОУН та УПА, які розгорнули боротьбу проти радянської влади.
2.1. Створення, структура та діяльність винищувальних підрозділів на
початковому етапі війни
Виношуючи плани «блискавичної» війни, верхи нацистського рейху покладали надії
на дезорганізацію тилу нашої країни за допомогою диверсій, провокацій,
шпигунських акцій. Основним виконавцем був абвер – військово-розвідувальна
служба з розгалуженими відділами та центрами відповідного призначення. З
абвером активно співробітничали інші спеціальні відомства: Служба безпеки,
зовнішньополітичний відділ міністерства пропаганди тощо.
На середину 1941 р. ці служби зосередили на захід від радянсько-німецького
кордону 130 розвідувальних, диверсійних і контррозвідувальних формувань і 60
навчальних центрів із підготовки диверсантів і шпигунів. Про масштаби їхніх
підривних намагань свідчать такі дані: за 11 передвоєнних місяців прикордонники
СРСР затримали близько 5 тис. порушників. З початком війни спроби проникнення
ворожої агентури зросли в чотирнадцять разів.
Безпосередньо для шпигунсько-диверсійної роботи в Україні було націлено
спеціальні полки «Бранденбург-800» та «Курфюрст». За словами шефа абверу
адмірала Канаріса, «у розпорядження штабів німецьких армій направлялися
численні групи агентів з корінного населення, з росіян, поляків, українців,
естонців та ін. Кожна група налічувала 25 і більше чоловік. На чолі цих груп
стояли німецькі офіцери. Групи користувалися трофейним російським
обмундируванням, зброєю, військовими вантажівками й мотоциклами. Вони повинні
були проникати в радянський тил на глибину п’ятдесят-триста кілометрів перед
фронтом наступаючих німецьких армій з тим, щоб сповіщати по радіо результати
своїх спостережень, звертаючи особливу увагу на збирання даних про російські
резерви, про стан залізниць та інших шляхів, а також про всі заходи, що їх
проводить противник…» [188, с. 2]. До наведеного свідчення слід додати, що
агенти абверу, крім зброї, засобів транспорту й обмундирування, мали у своєму
розпорядженні вибухівку, потужні радіостанції, телефонні підслуховувачі,
сильнодіючі отрути, фальшиві документи, великі суми радянських грошей. Усе це
спорядження призначалося для маскування ворожих вивідачів і диверсантів,
підкупу слабкодухих і схиляння до саботажу, поширення провокаційних чуток,
збирання таємної інформації, здійснення терористичних і шкідницьких актів
(знищення службовців збройних сил держави та відповідальних працівників,
руйнування військових і народногосподарських об’єктів, комунікацій).
З огляду на масоване застосування агресором шпигунсько-підривних методів
боротьби, радянський уряд змушений був ужити термінових заходів для безпеки й
посилення охорони тилу діючої армії. Зокрема, 24 червня 1941 р. РНК СРСР
ухвалила постанову «Про заходи в боротьбі з парашутними десантами і
диверсантами противника у прифронтовій смузі». Оскільки спільною директивою РНК
СРСР і ВКП(б)У від 25 червня економіка країни переводилася на військовий стан,
то відповідальність за охорону тилу покладалася на НКВС СРСР, який мав
забезпечити очищення залізничних і шосейних доріг для оперативного пересування
військ, проведення евакуації майна й устаткування промислових підприємств у
глиб країни, безперебійний телефонно-телеграфний зв’язок, а також затримання
дезертирів, панікерів і диверсантів [2, c. 1–5]. У зв’язку із цим нарком НКВС
СРСР того ж дня видав наказ про створення винищувальних батальйонів зі складу
бійців ВВ НКВС (станом на 1 серпня 1941 р. у прифронтових місцевостях СРСР
діяло 1775 таких загонів) [96, c. 561], а також на добровільній основі з
місцевого населення.
Згідно з наказом, практичне втілення накреслених заходів у життя
(комплектування, озброєння цих формувань, навчання їхнього особового складу)
доручалося союзному й республіканським наркоматам внутрішніх
- Київ+380960830922