РОЗДІЛ 2
БОРОТЬБА РАДЯНСЬКИХ ПАРТИЗАНІВ І ПІДПІЛЬНИКІВ
ПРОТИ ОКУПАНТІВ
2.1. Розгортання руху Опору на окупованій території. Форми і методи діяльності партизанів та підпільників
Важливою складовою частиною Великої Вітчизняної війни була боротьба на окупованій загарбниками території України. Тривалий час в науковій літературі панувала думка про те, що антифашистська боротьба пов'язана виключно з ініціативами комуністичної партії, яка стала організатором всенародного спротиву агресорам. Дійсно, рішення ЦК ВКП(б), заклики до організованої протидії ворогу мали місце, хоча й з невиправданим запізненням. У директиві РНК СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям від 29 червня 1941 року говорилось про необхідність "в захоплених районах створювати неможливі умови для ворога і його підручних, переслідувати й знищувати їх на кожному кроці, зривати всі його заходи" [6.344].
Але назвати директиву "програмою розгортання партизанської боротьби" не можна, тому що "директивні вказівки" були декларативними і неконкретними. Про необхідність розгортання боротьби в тилу ворога говорив і в промові голова Державного комітету оборони Й. Сталін по радіо 3 липня 1941 року. Проте і в цьому виступі все було подано в загальних рисах, а конкретна програма спротиву загарбникам на захопленій ними території не була сформована.
6 липня 1941 року Президія Верховної Ради УРСР, Рада Народних Комісарів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У в зверненні до трудящих республіки закликали "чинити відчайдушний опір ворожому нашестю". "Настав час, - говорилось в зверненні, - коли кожен, не шкодуючи життя, повинен до кінця виконати священний обов'язок перед Батьківщиною, перед своїм народом. Де б не з'явився ворог, - він повинен знайти для себе могилу. Нехай кожна хата і будинок, нехай кожне місто й село несуть смерть гітлерівським розбійницьким бандам" [6.345, С.6].
Конкретизація програми боротьби в тилу ворога містилась у закритій постанові ЦК ВКП(б) "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ" від 18 липня 1941 року. Центральний комітет поставив перед республіканськими, обласними, міськими й районними партійними організаціями завдання "розгорнути мережу більшовицьких партійних організацій на захопленій території для здійснення керівництва всіма діями проти фашистських окупантів" [6.344, С.82]. В постанові містились детальні вказівки про врахування місцевих умов, дотримання конспірації, матеріально-технічне забезпечення підпільних організацій, встановлення і забезпечення зв'язків партійного підпілля з радянським тилом.
Слід зазначити, що всі рішення приймалися під впливом інерції довоєнних уявлень про можливий розвиток бойових дій, легковажного ставлення до справи організації руху Опору. Сталінська стратегія перенесення військового театру на територію ворога у передвоєнні роки вилилася в репресії проти тих, хто обстоював необхідність розробки теорії партизанської війни у ворожому тилу і практичної підготовки до неї. Керівництво всіх рівнів і гадки не мало про те, якими може бути характер окупаційного режиму, і в "пожежному" порядку вживало заходів до організації підпілля і партизанських груп на засадах доби громадянської війни 1917-1921 рр.
Однак дійсність спростувала всі сподівання і розрахунки. У період з серпня по жовтень 1941 року німецько-румунські війська та їх союзники оволоділи південними районами республіки. До середини жовтня тримали оборону мужні захисники Одеси. Трагічно розвивалися події в Криму, де наступ ворога Приморська армія, 51-А армія і з'єднання Чорноморського флоту стримували до середини листопада 1941 року. Севастополь радянські війська утримували до липня 1942 року.
Південноукраїнські землі та Крим увійшли до різних зон окупації. Для управління південними районами України було створено губернаторство "Трансністрія" (Задністров'я), у складі якого перебували західна частина Миколаївської, південна Вінницької областей, та лівобережна - Молдавської РСР. Адміністративний центр "Трансністрії", переданий румунській владі на чолі з губернатором Алексяну, спочатку перебував у Тирасполі, а з 17 жовтня - в Одесі. Західні райони Миколаївщини увійшли до складу генерального округу - "Миколаїв" рейхскомісаріату "Україна" а лівобережні райони Херсонської, Запорізької областей і Крим до генерального округу "Таврія" з центром у Мелітополі.
Створюючи окупаційний апарат, загарбники почувалися господарями і збиралися осісти надовго. Головною метою нової влади стала тотальна експлуатація природних багатств краю і його мешканців, а основними засобами - геноцид, терор, і покарання за будь-які відхилення від приписів і встановлених норм. Ця особливість "нового порядку" позначилася на характері окупаційних органів. "Трансністрія" була поділена на тринадцять повітів, очолюваних румунськими префектами. Місцевими органами влади стали преторії, основними судовими органами - військовопольові суди, а слідчими - відділки сигуранци. Полонений радянськими спецслужбами адміністративний комісар префектури поліції Одеси свідчив: "Захопивши частину території Радянського Союзу, приєднавши її до Румунії і назвавши "Трансністрією", ми грабували цей край і провадили румунізацію. Чиновники поліції, сигуранци та військового суду на реквізиціях та хабарах, а чиновники губернаторства - ще й на "комерційній діяльності", нажили тут великі багатства" [6.351, Т.7, С.141]. А румунський диктатор І.Антонеску на засіданні уряду 26 лютого 1942 року наголошував: "Я не схильний випустити з рук те, що придбав. "Трансністрія" стане румунською територією, ми її зробимо румунською і виселимо звідси все чужонаціональне населення.
На території "Трансністрії" запроваджувалася обов'язкова трудова повинність для всіх громадян віком від 14 до 60 років, а в Одеській префектурі - для дітей від 7 до 12 років. Безоплатна експлуатація трудових ресурсів щорічно давала прибуток у 28 млн. марок. Окупанти вивозили через Кілійський порт худобу, сільськогосподарські механізми, трактори, збіжжя. Пе