РОЗДІЛ 2
Культура і природне оточення
ранньопервісного населення
території сучасної України
Формування та розвиток давньої культури в залежності від природно-географічних
умов життя створювачів і носіїв цієї культури – феномен, що не залишає байдужою
абсолютну більшість дослідників, які в своєму науковому пошуку торкаються
питань історії пізньопалеолітичних й мезолітичних мисливців та збирачів. За час
існування цієї ідеї в історичній, антропологічній, археологічній, етнографічній
та географічній літературі було випробувано весь спектр підходів до даної
проблеми: від інтерпретації культури в цілому та її окремих елементів як явищ,
чиї особливості визначаються специфікою певного географічного осередку
(географічної зони, ландшафту, району, ніші тощо), до повного заперечення
будь-яких екологічно обумовлених рис навіть у просторовому розповсюдженні
складових культурних систем. При цьому останніми роками все частіше лунають
думки про необхідність чіткого встановлення хронологічних і територіальних
рамок дослідження особливостей процесу взаємодії природи і суспільства. Адже
засади, особливості реалізації та наслідки цього процесу в різних часових і
просторових масштабах можуть суттєво відрізнятися.
Завданням даного розділу є визначення фундаментальних рис культурних систем
пізньопалеолітичного та мезолітичного населення в їх зв'язку з конкретними
фізико-географічними умовами формування та функціонування цих систем. Як
уявляється, саме такий підхід може створити необхідну джерельну базу для
рішення перспективної мети даного дисертаційного дослідження - встановлення
основних засад взаємодії пізньопалеолітичного та мезолітичного населення з
оточуючим його фізико-географічним середовищем.
Як засвідчує огляд сучасного стану проблеми адаптивності культури давніх
суспільств, в світовій археології, антропології, історії, екології та
культурології існують суттєві розбіжності у підходах до того, що саме криється
за поняттям культура [503, с. 31-40]. Оскільки визначення позитивів та
негативів ідеї залежності культури пізньопалеолітичного та мезолітичного
населення від їх природно-географічного середовища виявляється можливим лише за
умови чіткої хронологічної, географічної та історико-етнографічної атрибуції
предмета дискусії, доцільним уявляється розпочати наш науковий пошук з
визначення змісту та функціонального навантаження поняття культури.
В контексті нашого дослідження, присвяченого визначенню змісту та історичної
сутності зв'язку культури ранньопервісних мисливців та збирачів з умовами їх
природного оточення, найбільш плідним здається діяльністний, або технологічний,
підхід до інтерпретації культури. Адже основним джерелом для відтворення
особливостей їх господарства, побуту та світогляду постають артефакти, які
являють собою актуалізовані результати діяльності давньої людини. Вперше
розуміння культури як специфічного засобу людської діяльності було обгрунтовано
Е.С. Маркаряном ще в 1969 р. [349]. Згодом він запропонував більш розгорнуте
визначення культури: “Культура … як специфічний спосіб людської діяльності
являє собою … логічно абстраговану систему особливих позабіологічно вироблених
засобів, завдяки яким актуалізуються, а також спрямовуються у соціально значущі
русла біологічні потенції людських індивідів та здійснюються процеси
індивідуальної і колективної активності людей” [354, с. 18]. При цьому автор
застерігає від розмежування засобів та результатів діяльності, притаманного для
творчого пошуку ряду культурологів та більшості археологів [13, с. 37; 201, с.
8; 274, с. 183-187; 580, с. 22]. Е.С. Маркарян відстоює діалектику ситуаційного
перетворення (тобто поступову трансформацію результату діяльності в її засіб),
яка грунтується на тезі про те, що продукти культури створюються у суспільстві
не як самоціль, а задля їх подальшого використання в процесах функціонування
суспільного життя [354, с. 21]. Ідеї цього дослідника знайшли підтримку в
роботах його сучасників та наступників. Так, культуру як штучну технологію, як
процес розгортання творчості розумів З.І. Файнбург [569, с. 31, 33, 35].
Протягом останніх років культуру як сукупність засобів, якими
інституціоналізуються різноманітні види людської діяльності, інтерпретує С.О.
Арутюнов [28, с. 5].
На думку Е.С. Маркаряна, культура в такому розумінні є саме тим адаптивним
механізмом, який дав людству можливість освоїти зовсім різні зони, не змінюючи
своєї біологічної структури [353, с. 199]. Сьогодні навряд чи знайде
противників теза про те, що саме завдяки культурі людський колектив або окремий
індивід може вийти з-під критичного впливу зовнішнього середовища, як
природного, так і соціального [604, с. 57].
Інтерпретуючи культуру саме в такому контексті, задачу визначення характеру
зв'язку ранньопервісних культур з їх палеогеографічним середовищем можна
сформулювати як проблему встановлення зональних та ландшафтних рис окремих
засобів людської діяльності. Така діяльність найбільш чітко фіксується у тих
компонентах культури, які безпосередньо спрямовані на підтримку життєдіяльності
людей та на забезпечення відтворення особливостей їх культури у наступних
поколіннях, тобто у а) культурі життєзабезпечення та б) етнічній культурі.
А. Культура життєзабезпечення в етнографічному контексті має декілька
фундаментальних елементів (поселення, житла, їжа та одяг) та низку периферійних
(начиння, інтер'єр житла, окремі аспекти гігієни та медичної практики, тощо).
Вона часто вважається ланкою, з якої найзручніше розпочинати дослідження
культури етносу у її системній єдності, оскільки, належачи в цілому до
матеріальної
- Київ+380960830922