РОЗДІЛ 2
ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
В ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
На початку ХХ ст. Україна входила до складу двох держав - Росії та Австро-Угорщини. Існувала й специфіка розвитку політичних процесів, зокрема, в утворенні політичних партій та еволюції їх поглядів. Специфіка ця зумовлювалася перш за все різницею в соціальній структурі суспільства, традиціях державотворення, політичній культурі населення царської Росії. До революційних подій 1917 р. під тиском репресій і політичного переслідування українські політичні партії Наддніпрянської України не мали змоги вести активну діяльність. В.Винниченко так висловлювався з цього приводу: "Пануючі українські класи давно зрусифікувалися, прийняли руську мову, руську культуру, руський нагай і руську нагороду за зраду своєї нації та за її винищування. І вони не за страх, а за совість - і нечисту, неспокійну совість! - старалися заслужити ласку своїх нагорожувачів" [28. - С. 41].
Українська нація переживала своєрідний політичний летаргічний сон. Ісаак Мазепа, характеризуючи діяльність українських політичних партій, зазначав, що перед вибухом революції по цілій Україні панували впливи російських політичних партій. Ці партії завалювали країну своєю політичною пресою та літературою. Українська пропаганда ледве животіла. На загальному тлі російського засилля ледве блимав невеличкий вогник політично активної української інтелігенції. Це проявлялося в діяльності української соціал-демократичної партії і Товариства Українських Поступовців [155. - С. 8].
Лютнева демократична революція, що призвела до краху самодержавства в Російській імперії, не лише докорінно змінила політичну структуру суспільства, а й створила сприятливі умови для розгортання національно-визвольної боротьби і відродження української державності.
Політична самостійність України, на думку Ю.Бачинського - це неодмінна умова її економічного та культурного розвитку, взагалі умова можливості її існування. Він, впевнено обгрунтувавши вигоди відокремлення України від Росії, визначив і основні функції незалежної української держави. Україна як самостійна держава буде мати "тоді свої фінанси, свою армію, свою торгівлю і свій промисел, усе в своїх руках, і політику заграничну і політику внутрішню, - буде панею в своїм домі, буде розпоряджатися в ньому так, як буде вважати за найліпше, не оглядаючись на інших і не спинювана в тій роботі чужими" [7. - С. 45-46].
Український народ, втративши понад два століття тому державність, піднявся на боротьбу за своє визволення. Розглядаючи політичну обстановку, що склалася в Україні після падіння російського царату, слід мати на увазі, що визначальним її моментом став національно-визвольний рух українського народу за відновлення своєї державності. Важливим моментом є те, що процеси відновлення української державності розпочалися в умовах бойових дій Першої світової війни. Це накладало певний відбиток на всі процеси, що відбувалися в Україні.
Розбудова збройних сил, реалізація державної військової політики невід'ємно пов'язані з державним устроєм країни та її політичним ладом. На переломних етапах історії, як революція 1917 р., діяльність впливових і, разом з тим, цілеспрямованих партій у військовому будівництві в контексті державотворчих процесів мала доленосне значення для українського народу.
Армія у 1917 р. відіграла одну з вирішальних ролей у долі Росії. Участь армії в ході революції, військовий рух мали слугувати застережливим уроком для будівничих нової держави. Адже ніхто не очікував, що народна стихія з такою легкістю і швидкістю змете всі устої, на яких трималася Російська державність: верховну владу, "нарешті, сильну, з величезним історичним минулим десятимільйонну армію, яка розвалилася протягом трьох-чотирьох місяців" [81. - С. 21].
Незважаючи на екстериторіальний принцип комплектування російської армії, значна кількість солдат-українців проходила службу в межах України. По території України пролягав один із найбільших фронтів російської армії - Південно-Західний, а також частина Румунського фронту. На початку 1917 р. на Південно-Західному фронті українці становили 1/3, на Румунському фронті - 1/4 всього особового складу. Близько 65% особового складу Чорноморського флоту теж становили українці [59]. На початку 1917 р. з 6798 тисяч військовиків діючої російської армії та 2260 тисяч, що перебували в запасних частинах, українці становили 3,5 млн. Тобто російська армія майже на 40% складалася з українців [59]. Не враховувати цього провідні українські політичні партії не мали права.
Відчутними результатами революції були політичні зміни, які вплинули і на армію. Сприятливим грунтом для проникнення революційних ідей в армію послужили великі соціальні зміни в її складі. За період від 1915-1916 рр. в полон потрапило майже 2 млн. солдат, а дезертирів на той час налічувалося близько 1,5 млн. військовиків, тобто разом армія втратила майже 4 млн. осіб [60. - С. 48]. Селянство, як основний резерв мобілізації армії, через постійні призови відривалося від свого господарства, чим було дуже невдоволене. Однак українське селянство на той час ще не втратило почуття національної свідомості та згуртованості і могло відгукнутися на заклик національно свідомої інтелігенції.
Неоднозначними були і політичні настрої офіцерського складу армії. У ході війни офіцерський корпус зазнав значних соціальних змін, найхарактернішою ознакою яких стала втрата офіцерством кастового, дворянського характеру. Офіцерський склад поділявся на три групи: офіцери, які перейнялися демократичними, республіканськими ідеями і позитивно сприйняли падіння самодержавства. Були офіцери, які намагалися залишитися у військах при владі і перекинулися під демократичні прапори. Частина офіцерів відверто виступала проти революційних подій і підтримувала ідеї реставрації самодержавства.
А.Денікін згадував, що і кадрове офіцерство поступово змінювалося. У офіцерському середовищі з'являлося