РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЕКСПОРТНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НА СВІТОВОМУ РИНКУ ОЗБРОЄНЬ
2.1. Передумови виходу України на світовий ринок озброєнь
Подібно до будь-якої складної соціальної системи, система світового ринку озброєнь та військової техніки знаходиться у постійній динаміці, що із часом призводить до певних змін у взаємодії її структурних елементів, їх активності щодо впливу на розвиток та збалансованість самої системи. Проте процеси, що відбуваються у внутрішньому середовищі, та результати їх зовнішнього прояву можуть призвести лише до окремих порушень порядку функціонування системи, однак ніяк не до припинення її життєдіяльності. Об'єктивно та історично склалося так, що розвиток світового ринку ОВТ відбувався у прямій залежності від процесу формування системи міжнародних відносин. Кожному етапу становлення та розвитку світової спільноти відповідав свій стан політичних, військових, економічних та інших складових міждержавних відносин, які впливали на потреби у зброї, формуючи попит та пропозицію на цей товар. Торгівля ОВТ залишається однією з найважливіших сфер зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності держави. З більшою чи меншою ефективністю нею займається багато країн світу, а зміст державної експортної політики визначається тим, які національні інтереси при цьому переслідуються, який військово-промисловий та оборонний потенціал є у наявності, які міжнародні зобов'язання щодо нерозповсюдження ОВТ взято на себе державами-експортерами та імпортерами. Залежно від цього за регіональною та товарною ознаками формуються окремі сегменти світового ринку озброєнь та військової техніки.
Збройовий бізнес набув особливо широкого розповсюдження після закінчення другої світової війни у зв`язку з крахом колоніальної системи та появою на її теренах багатьох незалежних держав. Заради захисту свого суверенітету та територіальної цілісності нові незалежні країни приступили до створення національних збройних сил. Розпочинається оснащення національних армій ОВТ, що закуповувалися в індустріально розвинених країнах, експорт зброї для яких став не лише прибутковим бізнесом, але і важелем політичного та економічного тиску на країни-імпортери.
Проте, розглядаючи даний період, не можна говорити про існування міжнародного ринку озброєнь в повному розумінні цього поняття, для якого притаманна наявність таких складових, як конкуренція, маркетинг, пропозиція та попит. Це пояснюється біполярним характером воєнно-політичної обстановки у світі на той час, відображенням якої на ринках озброєнь було неподільне домінування СРСР та США. Зокрема, в 1989 р. їхня частка складала відповідно 38,9% та 31,3% сумарних світових поставок основних видів звичайних озброєнь [158, с.4].
При здійсненні у той період міжнародних передач озброєнь переважали не комерційні, а військово-політичні та стратегічні розрахунки, збройовий експорт розглядався як інструмент зовнішньої політики, засіб розширення сфер впливу та забезпечення присутності в певному регіоні. Блокову військово-політичну конфронтацію, заморожену в Європі загрозою застосування ядерної зброї, було перенесено до соціально-політичного простору країн "третього світу" - Африки, Азії та Латинської Америки. Кожна з наддержав прагнула розширити зони свого впливу, і як один з ефективних шляхів набуття союзників використовувались поставки озброєнь та навчання військових фахівців з цих країн. Часто це відбувалось на безоплатній основі або за рахунок бартеру та пільгових кредитів. Так, у 1986-1990 рр. 80% радянського збройового експорту припадали на дев'ять країн, а саме: Індію, Ірак, Афганістан, КНДР, Сирію, Анголу, Польщу, Чехословаччину та НДР [44, с.47]. При цьому неплатоспроможність ряду країн призводила до виникнення боргів перед постачальником, для якого збитки від військово-технічної підтримки своїх ідеологічних союзників компенсувались політичною присутністю в регіоні.
Політика у міжнародній військово-технічній сфері головного ідеологічного суперника Радянського Союзу - США була аналогічною і полягала у передачі дружнім країнам безкоштовно або продажу за низькими цінами значного арсеналу озброєнь, що залишився після другої світової та Корейської війн. В цей самий період основними експортними ринками для США були Японія, Іспанія, Єгипет, Саудівська Аравія, Південна Корея, ФРН, Ізраїль, Австралія, Канада і Туреччина [44, с.48].
За період 1987-1991 рр. СРСР та США поставили іншим країнам 69% основних видів озброєнь, наступними найбільшими експортерами озброєнь із значною різницею в показниках виступали Франція - 6,4% сумарних військових поставок, Велика Британія - 5,2%, КНР - 4,5%, ФРН - 3,5%, Італія - 1,1%, а сукупний обсяг поставок ОВТ країнами, що розвиваються, включаючи КНР та Ізраїль, складав 7,6% світового ринку [63, p.225-227]. На відміну від двох наддержав, які через військово-технічне співробітництво боролися за розширення зон впливу, такі країни, як Франція, Китай та Ізраїль активно займались торгівлею військовою продукцією задля отримання прибутку. Проте комерційна торгівля складала лише частину світового експорту ОВТ. Наприклад, розмір безоплатної радянської допомоги зарубіжним країнам, запланований на 1990 р., за даними Міністерства фінансів СРСР, був оцінений в 1,6 млрд. карбованців [94, с.145].
За таких підходів у державній політиці щодо експорту ОВТ протягом десятиліть відбувалось протистояння двох наддержав, а закінчення "холодної війни" призвело до появи значної кількості надлишкових озброєнь. Причиною такого явища стали: практична реалізація міжнародних угод та домовленостей щодо роззброєння, зниження глобальної напруженості, припинення воєнних дій в ряді регіонів світу, односторонні рішення про скорочення озброєнь, реструктуризація та модернізація національних збройних сил. В цілому посилилась тенденція приведення надзвичайно великих військових бюджетів у відповідність до реалій міжнародної безпеки.
Стан світового ринку озброєнь та військової техніки - його обсяги, напрямки розвитку, умови поста