РОЗДІЛ 2
Активізація словацького національно-політичного руху та прийняття його програми
(60-ті р. ХІХ ст.)
2.1.Передумови активізації словацького національно-політичного руху
В Угорському королівстві поширення національних ідей, припало на кінець ХVIII
ст. коли вони починають проникати із Заходу до Центрально-Східної Європи. На
початку ХІХ ст. цей процес був пов’язаний із просвітницькою діяльністю
Вольтера, Гердера, Гегеля та Руссо [4.61, c. 185]. Особливо важливе значення
для формування мадярського націоналізму мала творчість та поширення поглядів
І.Г.Гердера [4.37, c.8]. Так, у своїй праці “Слов’янський світ” він пророкував
неминучість зникнення угорської народності, аргументуючи, це тим, що в
Угорському королівстві мадяри вже опинилися в меншості серед оточуючих їх
слов’ян, німців, валахів та інших народів. “Через певний час, – зазначав
І.Г.Гердер, – може статися так, що навіть буде важко почути угорську мову”
[4.31, c. 365]. Прагнення угорського дворянства зміцнити свої позиції шляхом
прийняття закону угорськими Державними зборами про визнання угорської мови за
офіційну, посилило спроби асиміляції слов’янського населення, що у свою чергу,
привело до загострення словацько-мадярських протиріч [4.61, c. 185].
Майже тисячу років словацькі землі входили до складу Угорської держави й
наслідком такого становища було те, що зародження словацького
національно-визвольного руху відбувалося в особливих умовах. Насамперед словаки
не мали ніяких атрибутів автономії, словацькі землі у адміністративному
відношенні були поділені на окремі комітати, а органи місцевого самоуправління
знаходилися в руках мадярських дворян. Уже в ХІХ ст. визначити межі розселення
словаків було досить складно [4.61, c. 181].
Уперше національний територіально-адміністративний принцип розмежування
угорських земель було записано в конституції від 4 березня 1849 р., гідно з
якою королівство поділялося на п’ять дистриктів (округів), що певною мірою
відповідало етнічним територіям розселення народів в межах Угорського
королівства [4.40, c 180]. До двох з них, Прешбурзького (Братиславського) та
Кошицького, входили етнічно словацькі землі. Після придушення революції
1848-1849 рр. в Угорщині, за указом імператора від 31 грудня 1851 р.,
конституцію було відмінено, але зафіксований у ній принцип розподілу земель
залишився. Під час проведення наступної адміністративної реформи в 1854 р.
дистриктний принцип поділу угорських земель було затверджено остаточно. Він
діяв аж до початку ХХ ст. [4.158, s. 64].
Так, до Прешбурзького дистрикту входили: Верхній та Нижній Прешбургський,
Нітрянський, Тренчанський, Оравський, Турчанський, Ліптовський, Гонтянський,
Зволенський, Тековський, Новоградський, Коморнський; до Кошицького –
Гемерський, Спишський, Шаришський, Абауйварський (Абауй-Торнський),
Земплінський, Ужгородський, Бережський, Мармарошський комітати [4.65, c. 268].
Такий територіально-адміністративний розподіл угорських земель поклав свій
відбиток на зміни у чисельності словацького населення, вірніше, він посприяв
“зростанню” кількості угорців, шляхом фальсифікації статистичних даних. Так, 15
словацьких комітатів (Абауй-Торна, Гемер, Гонт, Ліптов, Нітра, Орава, Прешпорк,
Теков, Тренчін, Турець, Унг, Шариш, Спиш, Земплін та Зволень) утворювали
компактно заселену територію словаками, загальна площа якої становила 56 770
км. За даними перепису населення 1890 р., в межах цих земель проживало 2 921
577 осіб, тоді як загальна кількість населення Угорщини сягала 17 349 398 осіб.
У 1787 р. кількість словацького населення становила 2 186 652 особи. Приріст
словацького населення за період 1787-1890 рр. становив лише 34%, тоді як по
всій Угорщині – 85%. Так, наприклад, в Абау-Торні в 1787 р. налічувалося 140
728 осіб, а в 1890 р. – 187 433 особи; в Гемері відповідно – 134 608 та 170 725
осіб; у Гонті 103 944 та 119 056 осіб [6.292]. Вагомими причинами такого
повільного зростання населення були висока смертність й уповільнений природний
приріст, наслідки асиміляційної політики угорського уряду щодо словацького
населення, а також еміграція до Угорщини. Так, упродовж тридцяти років (з 1850
р. по 1880 р.) було помадярчено щонайменше 350 тис. осіб неугорського
походження, серед яких значну частину займали й словаки [4.171,124-125].*
[*Процес зменшення кількості словацького населення досліджує у своїх працях
російський учений славіст А.С.Буділович. Так, за його спостереженнями, в 1850
р. кількість словацького населення становила 2 300 тис. осіб, а вже у 1875 – 2
223 820 осіб [4.24, c. 55].]
Переважно словацьким населення залишалося лише в чотирьох комітатах, які
утворювали на півночі Угорщини суцільну область. До них належали: Оравський, де
словацьке населення становило 94,7%, від загальної кількості населення,
Тренчанський – 92,7%, Ліптовський – 92,5%, та Зволенський – 89,3%. У
Турчанському комітаті словаків було 73,6%, у Тековському – 57,5%, у
Нітрянському – 73%, у Спишському – 57,9% та в Шаришському – 66% [4.65, c.
268].* [**Проблемою кількості словацького населення в межах Угорського
королівства на початку ХХ ст. займався ряд учених, висновки яких не співпадали
з офіційними статистичними даними угорського уряду. За спостереженнями
російського вченого історика Т.Д.Флоринського в Тренчанській столиці словаки
становили 92,2% від загальної кількості населення, у Зволенській – 89,4%, у
Нітрянській – 73,1%, у Шаришській – 66,1% та у Спишській – 52,8 %. Беручи до
уваги офіційні дані щодо кількості населення Угорщини (2 019 641 осіб),
Т.Д.Флоринський розподіляв їх так: у межах десяти
- Киев+380960830922