РОЗДІЛ 2
НЕОПАТРИМОНІАЛІЗМ У ТРАНЗИТИВНІЙ СТРУКТУРІ ПОСТКОМУНІСТИЧНОГО ВЛАДОТВОРЕННЯ
2.1.Ключові елементи інституціонального поля влади крізь призму патримоніальної
теорії
Невід'ємною складовою концептуалізації посткомуністичного транзиту як
“неопатримоніальної демократії” є аналіз інституціонального аспекту
неопатримоніалізації демократичних рецепцій. Вважається, що оригінальним
рішенням цієї проблеми може бути проекція методології патримоніалізму на
інституціональні компоненти владного механізму.
Безумовно, такий аналіз має будуватися навколо діагностики самої спроможності
цього типу новоутворень рухатись до нормативно продекларованого результату.
Постановка дослідницького завдання саме в такому формулюванні є об'єктивно
виправданою. Ця адекватність задається специфікою методології дослідження
такого роду транзитів.
Виділення у транзитивному просторі неопатримоніальних систем з властивим для
них симбіозом традиціональних і сучасних структур деконцентрує увагу до
проблеми адаптації запозиченої демократичної інфраструктури. Акценти зсовуються
на тенденції, форми й закономірності інкорпорації патримоніальних компонентів
при переході до сучасних типів соціополітичних упорядкувань.
Про наявність цих зрушень у науково-теоретичній рефлексії свідчить, зокрема,
те, що багато дослідників (в тому числі й ті, хто не працює в цій парадигмі)
попереджують про небезпеку спокуси оцінювати “нові демократії” класичними
західними параметрами. Як аргумент тут фігурує той факт, що демократичні
структури незахідного типу щодо євро-американських зразків, за звичай, є більш
специфічні, аніж щодо автохтонних патримоніальних форм, з якими вони пов'язані
ідентичністю функціональної логіки та змістовного наповнення [39, с.19-20].
Слід додати, що той зазначений фокус уваги, від якого необхідно остаточно
відмовитись, залишає поза бортом дослідження такий основний аспект транзиту, як
проблема індигенізації (або орієнталізації) імпортованих соціополітичних
структур. Таке ігнорування неприпустиме, бо саме вона розкриває ті справжні
змістовні параметри і сутнісний характер системи, що зовнішньо закамуфльовані
вестернізованим фасадом [100, с.48-49].
У певному сенсі, дещо утинаючи вказану проблему організаційно-інституціональним
зрізом, можна говорити, що індигенізація може бути зведена до патримоніальної
інтерпретації західних політичних форм у процесі взаємодії традиціональності і
сучасності.
Зрозуміло, іншого парадигмального бачення набуває при цьому і проблема
впровадження й адаптації демократичних структур. А саме такого бачення,
стрижневим моментом якого є її зумовлення (рівно як і питання еволюції “нових
демократій” у напрямку до “класики” взагалі) трансформацією “вбудованого” у
перехідні системи патримоніального субстрату.
Тому здається логічним, що у конструюванні стратегій та практик реформування як
поля влади в цілому, так і окремих його структурних компонентів інкорпоровані
елементи патримоніалізму мають стати центральним об'єктом вивчання. Можна також
припустити, що для теоретичної моделі модернізації оволодіння саме в такому
ключі західним теоретичним й практичним досвідом матиме глибоко змістовне
значення.
Розгортаючи аналітику неопатримоніальних механізмів структурування
посткомуністичних режимів, їхню “навантаженість” традиціональним, багато в чому
успадкованим від попередньої історичної фази, баластом, очевидно, слід почати з
розгляду властивих для цих транзитивних систем олігархічних початків
правлення.
Поверховість політичного процесу, наявність як функціональної норми у
соціополітичному співжитті панування меншості є первісно протилежним класичному
сприйняттю демократії. Однак повністю ідентифікує посткомуністичну правлячу
верству з її традиціональним трактуванням злиття у руках її представників і
влади, і власності. Зрозуміло, це автоматично виключає також використання
понять “еліта” і “елітарна демократія” в їхньому сучасному,
якісно-аксіологічному розумінні.
Об'єктивне уявлення про якісний зміст посткомуністичної олігархії, по-перше,
дає характер сформувавшої її приватизації. А саме те, що юридичне
роздержавлення суспільної власності продемонструвало сутнісну спадковість з
типовими східно-патримоніальними формами. Емпірично це виявилося у перетіканні
приватних прав на власність не в руки безпосередніх виробників, а до членів
ієрархії управління [32, с.32]. По-друге, слід враховувати акумуляцію
суб'єктами управління політичних і економічних позицій. Особливо відзначимо, що
відбувається це в умовах загальновизнаної і зберігаючої своє визначне значення
“першородності” перших щодо других.
Для якісної характеристики посткомуністичної олігархії цей аспект дійсно є
базовим. Фактично він виявляє її реальне місце в структурі діючого політичного
режиму, бо тут зазначене співвідношення модифікується у первинність “чистої”
політичної влади щодо олігархії як такої. Ця ситуація, на перший погляд досить
парадоксальна, логічно відрефлексована І.М.Клямкіним і Л.Ф.Шевцовою. Вони
інтерпретують її як ситуативну або передвиборну олігархізацію режиму. Причина
цього, на їхню думку, криється у двоїстій природі посткомуністичної
моносуб'єктності влади. А саме в тому, що вона функціонує як монархічна, а
формується як виборна. Тобто, йдеться про те, що для монократичного
президентства не характерно підкорятися іншим, будь-яким суб'єктам. У
відносинах з ними для нього органічний фаворитизм, але зовсім не
олігархічність. Тому воно всіляко протидіє їй. За виключенням, однак,
інтервалу, коли політична влада у своєму відтворенні вступає у залежніст
- Киев+380960830922