РОЗДІЛ 2
ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ІСТОРИЗМУ В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ
НЕКЛАСИЧНОЇ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ПАРАДИГМИ
2.1. Пошуки нової методології пізнання історії. Логіка розвитку суспільства і логіка його філософського та історичного осягнення привели фахівців на межі XIX-XX століть до висновку про необхідність кардинального перегляду класичної парадигми історичного процесу. Звичайно, насамперед це стосувалось її провідного методологічного принципу - історизму. Рубіж століть ознаменовано підвищенням інтересу до історичної науки, розширенням кола її основних проблем, завдань і напрямів дослідження. Онтологічна проблематика, що перебувала в центрі уваги попереднього філософсько-історичного знання, відходить до інших суспільствознавчих дисциплін. В цей час актуалізуються питання гносеологічного і методологічного спрямувань зростає інтерес до дослідження самого процесу, методів та результатів пізнання історії. Все це і знаходить відображення у змістовному полі критичної філософії історії, що склалась саме в цей час.
Принцип історизму стає об'єктом нищівної критики. Представники багатьох філософських шкіл і напрямів частково або повністю відкидають його як хибну, антинаукову методологічну засаду в пізнанні історичної реальності. Найбільш яскравими виразниками означеної тенденції були представники німецької філософсько-історичної школи, яка у своїх пошуках спиралась на класичну історицистську парадигму і водночас намагалась дати нову інтерпретацію історизму, віднайти нові шляхи пізнання суспільного розвитку. Якщо коротко охарактеризувати її основні риси, то можна сказати, що тут здійснюються спроби замінити абстрактні узагальнення розумінням індивідуального характеру історичних подій, ведеться критика філософії історії О. Конта і позитивістської філософії взагалі за трактування історії у світлі природничо-наукової моделі. При цьому досить чітко підкреслюється відмінність між історією і природою, специфічність історичних подій.
Головна спрямованість історіософських досліджень цього часу - це історичний розвиток як життєдіяльність людей, що відбувається в конкретних просторово-часових параметрах. Об"єктом пізнання стає індивідуальний характер здобутків людської культури, власне конкретний індивід з його пізнавальним горизонтом, індивід, який перебуває в певних історичних умовах буття. Критична філософія історії категорично заперечує будь-які варіанти зведення історичного пізнання до схем природничо-наукової моделі. Саме тому в її межах протиставляються природа та історія, визнається унікальність, неповторність конкретного історичного явища. Оскільки, на думку історицистів, одним з найважливіших завдань філософії є визначення меж, можливостей та умов існування історичного знання і компетенції людського розуму стосовно осягнення суспільного процесу, то своєрідне вирішення його і було запропоноване в новій пізнавальній методології, яка мала ірраціональний характер.
Критична філософія історії не являє собою єдиного, цілісного філософського напряму. В її смисловому полі можна виділити дві основні течії - гносеологічну і логіко-методологічну. Яскравим представником першої є німецький філософ та історик В. Дільтей. В центрі його уваги перебуває проблематика, пов'язана з формуванням нової історіософської концепції, яка базується на принципово інших методологічних позиціях, ніж ті, що виступали як засадничі в філософсько-історичних теоріях минулих століть. Піддаючи критиці і водночас кардинально переосмислюючи попередні пізнавальні конструкції, він продукує своєрідну теорію, що дістала назву "критика історичного розуму". Вже в самому цьому формулюванні відчувається вплив кантівської філософії. Якщо для І. Канта в його роботі "Критика чистого розуму" (1787) на перший план висувалось питання "як можлива метафізика ?", то В. Дільтей основну увагу приділяє пошуку відповіді на питання "як можлива історія ?". Але не дисципліна, що описує історичне буття, тобто історіографія, а наука, предметом дослідження якої є сфера реалізації людських ірраціональних (психічних) особливостей, тобто наука про дух. Для В. Дільтея відоме гасло "назад до Канта" віддзеркалювало процес змінення проблематики у філософії історії, все більше зростання уваги до ролі свідомості в суспільному розвитку.
Розробляючи власну концепцію історичного пізнання, вчений пропонує такий спосіб осягнення історичного процесу, коли на перший план висуваються чинники духовного порядку. В цьому аспекті варто зазначити, що В. Дільтей розпочав свою наукову діяльність з теологічних досліджень, які не могли не вплинути на загальну орієнтацію його історіософських робіт. Ставлячи перед собою завдання віднайти і зрозуміти вихідні основи історичного процесу, він тлумачить історію як розвиток духу. В роботі "Вступ до наук про дух" (1883) німецький історик досить чітко розмежовує за предметом дослідження науки про природу і науки про дух. Історія, на думку В. Дільтея, належить до другої групи, адже її об'єктом є вся безмежність людських взаємовідносин, що можуть бути пізнані безпосередньо, при цьому він свідомо абсолютизує роль релігії в цілому і релігійного духу зокрема в історичному поступі. Аналізуючи роль духу в історії, В. Дільтей дистанціюється від гегелівської інтерпретації світового духу.
Відправною точкою аналізу історичності людського існування для В. Дільтея є життєвий досвід конкретного індивіда, що об'єктивується в рамках морально-ціннісних установок особистості, а також у межах соціальних інститутів та політичних систем. Саме крізь призму життєвих переживань окремої людини, на думку дослідника, можна локалізувати, змоделювати всю історичну еволюцію людства. Він глибоко переконаний, що історія - це передусім зміна станів свідомості, культури, моралі, правових норм. Поза цією зміною суспільний процес неможливий.
Принципово важливим для В. Дільтея є створення методу пізнання процесу суспільного розвитку та усвідомлення історичних надбань національної культури. Саме тому його справедл
- Киев+380960830922