РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКА ТА ПОЛЬСЬКА ІСТОРІОГРАФІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ. ПРО УНІЙНІ ПРОЦЕСИ У ЛЬВІВСЬКІЙ, ПЕРЕМИШЛЬСЬКІЙ ТА ЛУЦЬКІЙ ЄПАРХІЯХ
2.1. Трактування проблеми у працях представників української історіографії (Галичина)
Наукове дослідження унійної проблематики, як і вивчення історії української церкви, розпочинається у ХІХ ст. /204/ 42) (інші історики вказують на XVIII ст.) і відразу набуває суворо конфесійного характеру /336/ 43). Під ту пору історіографія активно використовувалась не лише в суто наукових, але й в ідеологічних цілях - як фактор формування суспільно-політичної та національної свідомості [147]. На тогочасних істориків впливали не тільки загальний "дух часу", а й становище християнських конфесій наприкінці XVIII-XIX ст. в Російській імперії, Польщі, у Галичині, на Правобережній Україні й Волині. Рівень тогочасної науки в цілому, формування її методологічних концепцій та засад впливав, у свою чергу, на історію церкви, коли вона виокремилась у спеціальну галузь і виробила власний аналітичний метод дослідження /336/ 44).
Систематичне наукове дослідження переходу до унії Львівської, Перемишльської та Луцької єпархій активізувалось у другій половині ХІХ ст., коли, власне, були створені наукові праці з історії церкви, розпочались масові публікації документальних матеріалів /467/ 45). Разом із тим, необхідно наголосити, що історіографія другої половини ХІХ ст. спиралась на здобутки попередніх дослідників, адже в період XVIII - першої половини ХІХ ст. були сформовані основні історіографічні напрями церковно-історичних досліджень (православний, католицький), які суттєво відрізнялись ідейними й методологічними підставами. В унієзнавстві склалися два основні підходи - апологетичний та критично-дискредитаційний. Заангажовані міжконфесійним протистоянням, автори доходили діаметрально протилежних висновків стосовно передумов, методів і наслідків поширення унії в регіоні. Таким чином, дослідження різних конфесійних напрямків XVIII - першої половини ХІХ ст. (зібраним фактологічним матеріалом, введенням у науковий обіг окремих документів) спричинилися до появи якісно нових праць з історії української церкви і започаткували вивчення теми переходу Перемишльської, Львівської та Луцької єпархій до унії. Здобутки науковців першої половини ХІХ ст. (М.Бантиш-Каменського, митр. Євгенія (Болховітінова), М.Гарасевича, Д.Зубрицького та ін.) [55, 123, 132, 427, 538-540] активно використовувались історіографією другої половини ХІХ - початку ХХ ст.
Науковими осередками української церковної історіографії в Галичині у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. були Львівський Ставропігійський інститут та, до певної міри, кафедральна церква Святого Юра. На характер та концептуальні засади наукових студій впливали тогочасні суспільно-політичні обставини постреволюційної реакції та особливості національного відродження, представленого двома напрямками - москвофільським та народовським. Саме русофільство після яскраво вираженого австрофільства, на середину ХІХ ст. стає чинником формування української національної свідомості. Воно склало наступний після полонофільства етап розриву галицьких українців з їхніми наївно-монархічними почуттями та лояльністю до австрійського цісаря і відігравало роль відособлення від чужої (польської) національної спільноти /196/ 46). Завдання церковно-історичних досліджень еволюціонували від обстоювання права уніатської церкви в Речі Посполитій до генерування концепцій, які полягали у створенні окремої історії греко-католицької церкви та її захисті від православної і католицької асиміляцій. Глибокий "консерватизм" галицьких істориків зумовлював і прискіпливу увагу до вивчення історії православної церкви та висвітлення національно-релігійних утисків русинів у Речі Посполитій.
Як слушно зазначав М.Грушевський, пореволюційна реакція негативно вплинула на розвиток галицької історичної науки, зумовлюючи архаїчно-схоластичний характер праць /105/ 47). Відтак, після поразки "весни народів" ідейна платформа Львівського Ставропігіону еволюціонувала від австрофільства до зміцнення русофільської орієнтації /143/ 48). Москвофільською (русофільською) була спрямованість більшості істориків церкви, які у своїх наукових поглядах солідаризувалися з православними дослідниками Російської імперії та Наддніпрянської України. Лише в останній чверті ХІХ ст., коли в Галичині з'явилися історики, що отримали освіту у Римі та Відні, і сформувався "уніатський" напрям української історіографії /118/ 49).
Відсутність державної незалежності та економічна відсталість ускладнювали розвиток української науки в Галичині, але не змінили її загальної спрямованості в річищі ідей романтизму, для яких були характерні повага до неповторної національної своєрідності, віри в силу народного духу. Принципи романтизму визначили підхід галицьких істориків (Д.Зубрицький, А.Петрушевич, І.Шараневич, Ю.Целевич та ін.) до відбору і осмислення фактів минулого, їх типологізації. На зміну романтизму прийшла позитивістська історіографія, яка розвивала проблеми історизму і національної самобутності на якісно новій основі /215/ 50).
Поступ у вивченні теми був неможливий без архівних пошуків і публікації джерел. Саме в другій половині ХІХ ст. сформувався основний корпусний джерельний масив. Провідну роль у цьому процесі відіграли Київська та Віленська археографічні комісії, про внесок яких ітиметься нижче, та джерельні публікації ватиканського історика М.Тайнера [523].
Певну кількість джерельних матеріалів, дотичних до теми, опублікували науковці Галичини. Так, відомий історик-москвофіл М.Малиновський у своїх розвідках про історію церкви в Галичині опублікував унійні умови руської ієрархії (1681 р.), королівську декларацію (1681 р.) та диплом Августа ІІ (1700 р.), що підтверджували ці вимоги /185/ 51), /184/ 51), /183/ 51). Поширення унії в регіоні він пояснював кризовими явищами в житті церкви (низька моральність, освіта, матеріальне забезпечення та правовий статус духо