РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА ЯК ГОЛОВНИЙ ОБ’ЄКТ
ПОЛІТИЧНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ
2.1. Інститути політичної системи: порівняльний аналіз авторитаритарної та
демократичної моделей
Під політичною системою суспільства у сучасній політології, як правило,
розуміють комплекс дій, ідей, норм, методів та інститутів, пов’язаних з
розподілом та реалізацією політичної влади. А політична влада є центральним
компонентом, підставою формування та функціонування політичної системи і,
зрештою, обов’язковою умовою самого її існування. Політичні відносини, отже,
впливають насамперед на перетворення у механізмах владної регуляції
суспільства, і, зважаючи саме на цю специфіку, їх належить розглядати як
різновид соціальних. Російський політолог О. Дегтярьов слушно підкреслює, що
будь-яке політичне зрушення обов’язково несе у собі “…найбільш загальні
соціологічні характеристики…” [33, с.186] відповідного соціального зрушення. У
політичних відносинах, іншими словами, у той чи інший спосіб віддзеркалюється
та резюмується сукупна діяльність соціальних суб’єктів, і у тісному
взаємовпливі цих двох процесів, власне, і відбувається формування,
функціонування і трансформація політичної системи суспільства.
Варто підкреслити, що як і будь-яка інша “підсистема” соціуму, політична
система є принципово нестатичною. По суті, її риси, зміст, структура, ступінь
внутрішньої стабільності у кожний конкретний момент визначаються комбінацією і
взаємодією цілого ряду констант та перемінних: традиціями політичного життя
даного суспільства, історично притаманними йому формами державності, характером
поточних соціально-економічних, політико-ідеологічних та соціокультурних
відносин, політико-правовим статусом держави, соціальним устроєм, формою
правління та політичним режимом тощо. Неможливо знайти країну, де не
відбувалися б (чи не накопичувалися) політико-інституціональні зміни. Різною є
тільки динаміка цих змін – від повільного еволюціонування у якомусь напрямку чи
обережної реформації до соціальних катаклізмів, “докорінної ломки” і
революційних змін. Б.Браун і Р.Макрідіс з цього приводу справедливо твердять:
„Усі політичні системи переживають досить швидку еволюцію... Сьогодні ми можемо
констатувати, що багато з них мають інститути, за допомогою яких потреби й
вимоги трансформуються у рішення. Але наявні умови обов’язково змінюються. Нові
угруповання захоплюють владні й командні позиції, у той час як їхні попередники
втрачають владні повноваження. Зрештою проголошуються нові права і створюються
нові інституції, що їх забезпечують” [205, с.353-354] Тут можна додати, що
безупинно змінюється також і зовнішній, соціальний контекст, і від здатності
політичної системи вчасно і адекватно реагувати на щораз нову ситуацію залежить
її стійкість. Класична модель Д. Істона, в основі якої лежить принцип
“динамічної рівноваги” (для утримання внутрішньої стабільності політична
система повинна постійно реагувати на порушення балансу із зовнішнім
середовищем) [210], описує, скоріше, демократичну, аніж авторитарну систему.
Забігаючи наперед, підкреслимо, що, на відміну від першої, другій, в принципі,
не властива лабільність, для неї скоріше характерна статичність і тенденція до
прямого тиску на суспільство, а не до погодження із ним своїх дій. Типовий,
“чистий” авторитаризм не має механізмів і процедур “швидкого реагування”, і, як
політична система, демонструє тенденцію до “накопичення” своєї неадекватності
потребам суспільства. Таке становище не тільки підвищує вірогідність різких
соціально-політичних трансформацій, але й зумовлює більш радикальний та
глибинний їх характер.
Будь-яку систему, в принципі, можна розглянути як комплекс підсистем, виділити
в ній ряд структурних ланок, які, взаємодіючи між собою, власне, і утворюють
нову якість. У політичній системі політологи найчастіше відокремлюють наступні
складові: інституціональна підсистема (сукупність інститутів, у яких
здійснюється політичне життя суспільства); інформаційно-комунікативна
підсистема, яка розуміється як комплекс структурних зв’язків та комунікацій між
інституціональними компонентами; нормативно-регулятивну підсистему як
сукупність формальних і неформальних норм, “правил гри”, за якими функціонує
система.
Варіативність відомих політичних систем є занадто значною для створення
задовільної універсальної їх класифікації, що ж до типологій, то вони, як
правило, базуються на якомусь окремому критерії, не віддзеркалюють явищ у всій
їх повноті і не дають змоги задовільно всебічно їх описати. Тому, очевидно,
оптимальним є здійснення порівняльного аналізу авторитарних та демократичних
політичних систем у площинах трьох вищеназваних вимірів при паралельному
зверненні до різних класифікацій та типологій.
Авторитарні політичні системи є найбільш розповсюдженими у світі. Ч. Ендрейн
цілком справедливо відзначає, що саме політичні системи авторитарного типу були
найпоширенішими протягом останніх трьох тисяч років історії людства [193, с.
43].
У принципі своєму авторитаризм – система правління, у якій влада утримується і
здійснюється однією особою (рідше – групою осіб) при мінімальній участі
суспільства. Лояльність до влади, послух, лад розглядаються як пріоритетні,
безумовні суспільні цінності. Громадяни сплачують податки і дотримуються
законів, не беручи жодної фактичної участі у їх підготовці чи, бодай,
обговоренні (хоча в ряді випадків це не виключає формального існування
представницьких інститутів законодавчої влади). Фундаментальними рисами
класичного авторитаризму вважаються:
* домінування держави над суспільст
- Киев+380960830922