Неореалістична проза в сербській літературі 60-70-х років ХХ століття

РОЗДІЛ 2. Трагічна візія світу в сербській неореалістичній літературі................................................................................. 63 2.1. Концепція зла як первинного принципу в прозі Видосава Стевановича ................................................................................................... 64 2.2. Візія світу в прозі Живоїна Павловича ......................................97 2.3. Філософське підґрунтя експериментів із формою у творах Мирослава Йосича Вишнича .......................................................................103 2.4. Монологічна версія неореалістичної оповіді Драгослава Михаїловича ..................................................................................................117 2.5. "Антилітературність" прози Милисава Савича як заперечення ідеалізованої картини дійсності ..............................................................134ВИСНОВКИ ...........................................................................155СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ..............................................163
ВСТУП
Творчість сербських письменників Драгослава Михаїловича, Живоїна Павловича, Видосава Стевановича, Милисава Савича, Мирослава Йосича Вишнича та інших представників покоління 70-х років ХХ століття, яке виступило за радикальні якісні зміни у існуючому дискурсі, протиставивши естетизму та формалізму реалізм нового типу, заслужено привертає увагу літературних критиків. Творці неореалістичного напряму в сербській літературі, який відомий також як "проза дійсності", "проза нового стилю", "нова проза", "проза оновленого реалізму", відмовляються від ідеалізації та прикрашання дійсності, повертаються обличчям до суспільної периферії, світу аутсайдерів та маргіналів, описують потворне і брудне як складову частину дійсності. Прозі цього типу притаманний регіоналізм, який поруч із зміною художнього простору несе зміни оповідної манери, використання діалектів, розмовної мови на рівні просторіччя та жаргону. Повертаючись до спадщини класичного реалізму, сербські неореалісти (в дисертаційній роботі використовуватиметься саме цей термін на позначення даного літературного явища) тяжіють до синтезу модерністичного та реалістичного, створюючи модерні прозові структури, що базуються на гуманістичних цінностях. Творчість представників неореалістичної течії значно змінила літературну картину в Сербії ХХ століття, багато в чому зумовивши подальший розвиток сербської прози.
Актуальність теми дослідження диктується необхідністю літературознавчого осмислення процесів, що відбулися у сербській та інших слов'янських літературах в останні десятиріччя ХХ століття. Вписування досягнень минулого сторіччя в історію красного письменства ставить перед дослідниками завдання вивчення мистецьких явищ недавнього минулого, які були до того предметом зацікавлення переважно літературної критики. Творчість сербських неореалістів була предметом бурхливих дискусій та темою численних літературно-критичних оглядів у 60-70-ті рр. ХХ ст., однак приналежність до найактуальнішого, поточного мистецького моменту перешкоджала її історико-літературному осмисленню як явища. Констатуючи велику кількість оглядів творчості окремих письменників-неореалістів та рецензій на їхні твори, які вийшли на їхній батьківщині в останні тридцять років, слід відзначити брак цілісних літературознавчих досліджень, присвячених осмисленню неореалізму як явища, визначенню його місця в літературі ХХ століття. Місце, яке посідає за своїми художніми вартостями проза кращих представників неореалістичної школи, вплив їхньої поетики на подальший розвиток національного красного письменства та розвиток прозових жанрів літератури ХХ століття диктує потребу у комплексному дослідженні досягнень цієї течії.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Робота виконана на кафедрі слов'янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка і узгоджена з планами та тематикою її наукових досліджень, зокрема з проблемою вивчення актуальних питань розвитку слов'янських літератур. Вона має зв'язок також із спеціальністю автора як сербіста та його літературно-теоретичними зацікавленнями.
За матеріал дослідження обрано художню та літературно-критичну спадщину найвизначніших представників неореалістичного напряму у сербській літературі 60-70-х рр. ХХ ст., яка дозволяє зробити висновки щодо місця і специфіки цієї течії у контексті національної та світової літератури минулого сторіччя. Аналіз здійнено на матеріалі творів Видосава Стевановича, Драгослава Михаїловича, Мирослава Йосича Вишнича, Живоїна Павловича, Милисава Савича із включенням репрезентативних творів інших представників сербського, а також італійського неореалізму (звернення до матеріалу італійської літератури та кіномистецтва пов'язане із впливом, який вони мали на становлення та розвиток творчості авторів "нової прози").
У полі зору дослідження - романи та збірки оповідань представників сербської "прози дійсності", що з'явилися у 60-70-ті рр ХХ ст., котрі несуть на собі відбиток неореалістичної поетики. Вони розглядаються під кутом зору втілення центральної ідеї представників цієї течії - ідеї трагізму людського життя, що дозволяє виявити як спільне, так і відмінне у їхньому художньому методі і зробити висновки про характер домінатних рис неореалістичної парадигми.
Об'єктом дослідження служить широкий зріз сербської прози 60-70-х рр. ХХ ст., аналіз якого дозволяє зробити висновки щодо характеру змін, які відбувалися у тогочасній літературі Сербії, виділити основні тенденції розвитку сербського красного письменства у його зв'язках з європейськими літературами та мистецтвом.
Предметом дослідження є зміни в наративному дискурсі сербської літератури кінця ХХ століття, які були викликані причинами як літературного, так і позалітературного характеру, становлення неореалізму як реалізму нового типу, його співвідношення з італійським неореалізмом, особливості втілення його світоглядної та креативної конц