РОЗДІЛ 2
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА В КОНТЕКСТІ ОСВІТНЬО-КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ ЗАКАРПАТТЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТЬ
2.1. Рецепція і вивчення творів української літератури на Закарпатті у другій половині ХІХ - на початку ХХ століть
Шлях Закарпаття до Соборної України був складним і довгим. Основи народовецького руху закладалися в першій половині ХІХ століття зусиллями Василя Довговича і Михайла Лучкая [167, 31; 232, 11]. Внаслідок революції 1848-1849 років для розвитку культури слов'янських народів, що входили до складу Австрійської монархії, створилися кращі умови. У 50-60-х роках ХІХ століття пожвавлюються культурні контакти Закарпаття з Галичиною, до краю різними шляхами потрапляють не тільки російські, але й українські книги та періодичні видання, активізується культурно-освітня робота, відкриваються народні школи з "руською" мовою навчання, видаються навчальні підручники. Все це було могутньою перепоною на шляху денаціоналізації русинів-українців Закарпаття, сприяло формуванню їх національної свідомості , живило надію про возз'єднання із рідним українським народом. Адже ще у1860 році О.Духнович стверджував, що "свои то за горами - не чужі", що "Карпаты не розлучат вічно нас" [73,337]. Інший закарпатський будитель О.Павлович у статті "Русь одна", опублікованій у №85 львівської газети "Слово" за 1866 рік, проголосив: "Мы в Угорщине, Галичине, Буковине, Украине и пр. живущие руские принадлежим к одной величавой семье, которой все члены называют себя руськими" [Цит.: 166,4]. На основі цього вислювання дослідник літературного процесу Закарпаття О.Мишанич робить висновок про те, що О.Павлович добре розрізняв тих руських-русинів, що населяли Україну, Прикарпаття і Закарпаття, від росіян "великорусских", хоч і ставився до них з великою симпатією [166, 4]. Далі О.Павлович писав: "Врожденное народное чувство побуждает нас в народно-литературных отношениях стремити к соединению со всеми, называющими себя руськими" [166, 4]. З цього приводу О.Мишанич слушно зазначає, що, якщо в ті часи не можна було говорити про політичну і державну єдність, то культивовано інші вияви цієї єдності, насамперед, як висловився О.Павлович, народно-літературні, тобто єдність мовну, літературну, етнографічну, а ці риси і є головними складниками національної ментальності, творять один, всеукраїнський контекст [166, 7].
В.Бірчак, аналізуючи у 1921 році повість А.Кралицького "Князь Лаборець", в якій одним із головних персонажів є Українець, доходить висновку, що "українофільський рух, розбуджений з початком шісдесяти років в Галичині, не був чужий і в Підкарпатській Русі" [10, 124].
Отже, закарпатські патріоти-будителі ХІХ ст., хоча й притримувались русофільської орієнтації, але поряд із цим цікавилися й українською культурою, зокрема, й українською літературою. Однак, слід зауважити, що в силу політичних причин закарпатська інтелігенція ХІХ ст., за влучним висловом І.Франка, "звернувши очі свої на Росію" і чекаючи від неї підтримки у боротьбі проти поугорщення, не готова була відразу сприйняти і усвідомити важливість і естетичну самобутню цінність всеукраїнської культури і літератури. Дослідник І.М.Сенько, вивчаючи етнічну ментальність О.Духновича, звертає увагу на те, що закарпатський будитель у своїй рецензії на книгу Бідермана вважає за потрібне вживати етнонім "русин", виступаючи проти етнонімів "українець" чи "малорос" у цій функції, бо останнє" буде на шкоду слов'янській єдності під зверхністю Росії [253, 64]. Духнович застерігав галичан, щоб не захоплювалися українською літературою, бо "белетристика сталася хлопистикою... в тіх ваших украинских повістях ніт доброго вкуса... беллетристика управнена только до корчми Грицеви и Иванови, чтоб посміялся, нареготался, але не образовався" [75, 339]. Тільки поступово, у ході ширшого ознайомлення з культурними здобутками Подніпров'я, закарпатська інтелігенція змінювала свої погляди у бік української орієнтації.
Інформація про український літературний процес проникає на Закарпаття ще у першій половині ХІХ століття. У 1837 році вийшов у світ літературний альманах галицьких "будителів" М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького "Русалка Дністрова", який став початком зародження нової української літератури і орієнтував населення Галичини, Буковини та Закарпаття на тісніші зв'язки з східноукраїнською літературою .
Познайомившись із "Русалкою Дністровою", Духнович констатував із жалем, що музи русина "по скалах ридали, од жалости оціпіли, голоса не дали", що
Русалки єго по Угу,
Латюрьці і Тисі
Заніміли по берегах [75, 149]
Дослідниця О.Рудловчак слушно зазначає, що голос галицьких Русалок луною відзивався у свідомості будителя, викликав у нього бажання об'єднати свої літературні зусилля з братами в Галичині і разом з ними співати, розбудивши місцевих муз, він писав:
Удивихся, проснохся,
Русалочки, вітаю вас!
Серцем я вам споюся,
Пісні ваша повторяю ...[Цит: 73,54 ].
Велику роль у поширенні інформації про українську літературу на Закарпатті відіграли українські вчені Я.Головацький та І.Срезневський, які ще в першій половині ХІХ ст. подорожували Закарпаттям і популяризували серед місцевої інтелігенції кращі здобутки культури українського народу. Так, В.Микитась стверджує, що Я.Головацький у бесідах із М.Лучкаєм, О.Духновичем, О.Павловичем, О.Митраком порушував питання про розвиток нової доби української літератури та про одного з її зачинателів - І.П.Котляревського [161, 82]. У зв'язку з цим, В. Микитась має підстави говорити про вплив творчості Котляревського на драматичні твори О.Духновича: закарпатський літератор у діалогах своїх героїв використав діалектну мову українців Закарпаття, як Котляревський живу розмовну мову Полтавщини [161, 83].