Розділ 2
ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ПРОЯВИ ВЛАСНОСТІ
2.1. "МОЄ" - первинна ознака власності як основа власницьких повноважень
Особистість людини розуміємо як єдність психологічних і соціальних якостей. Співвідношення людини і її особистості розглядається як співвідношення індивіда і його соціальної динаміки, його соціальної діяльності, його зв'язків із суспільством. Можна погодитись із М.Смирновим, який вважає, що "достоїнство поняття "особистість людини" ще й у тому, що воно дозволяє точно співвідносити особистість з її індивідуальністю. Якщо система взаємодії людини із суспільством становить її особистість, то індивідуальна специфіка системи взаємодії, її індивідуальні особливості становлять індивідуальність особистості, як індивідуальні особливості соціальної діяльності людини, відкладаються в ній у вигляді якостей особистості, як індивідуальні особливості її взаємовідносин із суспільством - її практичних і психічних відносин, що формують особистість і її якості" [131, с. 49 ].
Усвідомлення особистістю своєї гідності безпосередньо випливає із відчуття власної індивідуальності, можливості якнайкраще реалізувати увесь особистісний потенціал у суспільстві. Саме з усвідомлення особистістю власної індивідуальної цілісності й повноти, з відчуття можливості володіти собою повною мірою: самостійно визначати й реалізовувати ціннісні прагненнями, коригувати власну поведінку, вільно висловлювати свої думки, мати те, що хочеться і в належній кількості, самостійно визначати й реалізовувати свої ціннісні прагнення, можливості розпоряджатися своїм з власної волі й на власний розсуд, - починається відчуття індивідуальної особистісної свободи. Якість і повноцінність життя людини залежить від багатьох особистісно-індивідуальних та суспільно-супровідних чинників. До особистісно-індивідуальних, зокрема, належать прагнення, сумління, освіченість, вміння, досвід, вихованість, порядність, цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, принциповість - тобто ті якості, котрі визначають індивідуальну й соціальну позицію людини, можливості її власного самоудосконалення. Серед суспільно-супровідних чинників визначаються рівень демократичності суспільства, котре створює умови для особистісних проявів людини, досконалість законів, правової системи держави, що відіграють важливу роль у процесі самоствердження особистості, зокрема, на власницькому рівні. Нарешті, надто вагома роль для розвитку й прояву особистісних якостей, індивідуальних рис людини належать рівню взаємодовіри особистості й держави, у якій ця особистість проживає.
Якість життя залежить від того, наскільки повноцінно людина почувається у суспільстві: як повно вона реалізує свій потенціал, наскільки плідно бере участь у суспільному процесі, якої емоційності їй завдає діяльність - чи діяльність ця уподобана людиною, чи займається остання цією діяльністю вимушено або з власної вигоди; в яке оточення потрапляє особа і яким чином це оточення впливає на неї, тобто, якість життя певною мірою залежить від місця людини в соціальному просторі.
Кожний індивід прагне знайти саме своє місце у соціальному просторі, намагаючися якнайповніше самореалізуватися в ньому. Погоджуючись із С.Макеєвим [82], що індивідуальна форма ідентифікації не зводиться тільки до становлення "Я" - концепції, не відкидаємо необхідності адекватного аналізу феномена власності, що несе в собі двояку його природу. Ця двоякість відображає об'єднання конкретних напрямків соціалізації: по-перше, формування індивідуальністю власного зразка, з'ясування своєї ідентичності і, по-друге, самоототожнення з оточенням - іншими людьми, групою, ціннісними моделями.
Початковою ланкою і одночасно супровідником, прагненням і наслідком діяльності особистості є власність у різних її втіленнях: матеріальному, духовному, інтелектуальному, розумовому.
Створюючи й удосконалюючи себе як особистість, людина тим самим створює і свою власність, надаючи перевагу окремим її втіленням або прагнучи поєднати їх у єдине ціле. І уже набута власність підштовхує індивіда до подальшої творчості: розпорядитися власністю на власний розсуд є, по суті, виявом творчої та індивідуальної активності. Особа вирішує, які дії застосовувати по відношенню до власності, яким чином її реалізовувати. Будь-який власницький прояв є намаганням отримати певний корисний результат, котрий може впливати як на матеріальний, майновий, так і на моральний, духовний, емоційний стан особистості. Чим краще почувається людина від здійснення своїх власницьких повноважень, тим вищим є ступінь корисності власності, що безпосередньо впливає на внутрішні прояви особистості - вона стає впевненішою у собі, сильнішою, що, в свою чергу, підкреслює її індивідуальність.
Р.Емерсон небезпідставно вважає: " Людина має незаперечні права на все, що властиве її природі й генію; вона звідусіль може запозичити те, що належить її духовному покликанню. Ніяка людська сила не в змозі заперечити взяти їй стільки, скільки потрібно" [167, с. 159].
У роки радянського партабсолютизму прагнення людини щодо примноження своєї власності й піклування про вдосконалення власного добробуту не вважалися високоморальними. Однак, досконалий добробут, достатня матеріальна забезпеченість у абсолютній більшості випадків є першоосновою гідного життя і повноцінної діяльності людини. В умовах ринкових відносин саме ці аспекти буття стали для більшості людей пріоритетними.
А.Сміт вважав, що люди, переслідуючи власну вигоду, найкращим чином сприяють загальному благу, оскільки "невидима рука" вільної гри ринкових сил сама по собі призводить до економічної рівноваги, справедливого розподілу й господарської гармонії [25]. Очікування А. Сміта були засновані перш за все на тому припущенні, що саме в силу притаманного людині егоїзму люди більш схильні до благочинності й бережливості, ніж до розтринькування, і що тому на мотиви особистого інтересу можна покластися, не боячися небажаної ш