РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ "ОСОБЛИВИХ ВІДНОСИН"
США І ВЕЛИКОБРИТАНІЇ
Після Першої світової війни Британська імперія стала поступово втрачати провідну роль на світовій арені. За Вашингтонським договором, підписаним у 1922 р., Англія була змушена погодитися на рівновагу морських озброєнь і паритет лінійних флотів зі США. У 1929 р. Сполучені Штати Америки перегнали Британію по експорту товарів і посіли перше місце у світовій торгівлі. У цей період Вашингтон закріпив за собою лідерство у виробництві промислової продукції капіталістичного світу, тоді як позиції Лондона у світовій економіці продовжували швидко слабнути. У 30-х роках ХХ ст. Англія за основними економічними показниками, крім суднобудування, поступалася перед США [115, с.5]. Якщо раніше могутня Британська імперія не потребувала постійних союзників, оскільки у будь-який момент, коли виникала загроза її безпеці, могла створити коаліцію держав проти свого ворога, то напередодні Другої світової війни Лондон був змушений шукати більш чи менш постійного, але надійного союзника, вбачаючи у зростаючій агресивності Німеччини безпосередню загрозу власним інтересам в Європі та колоніальному світі.
Майбутній прем'єр-міністр Великобританії Ентоні Іден ще на початках своєї політичної кар'єри був переконаний, що співпраця зі США дуже важлива для Англії. "Досягнення вищого рівня взаєморозуміння між нашою країною і Сполученими Штатами, - зазначав він у 1929 р., - найважливіша мета, яку уряд Британії може поставити перед нами ... Це найбільш надійна гарантія збереження міжнародного миру в майбутні роки" [130, с.43]. З думкою Ідена погоджувався і його попередник на найвищій державній посаді Уїнстон Черчілль, який писав у своїй книзі "Народження Британії. Історія англомовних народів" ("The Birth of Britain. A History of the English-Speaking Peoples") (1956), що союз Сполучених Штатів і Британської імперії, започаткований на унікальній спільності мови, законів і процесів розвитку обидвох країн, міг би мати вирішальний вплив на долю усього світу [157, p.VII]. Однак уряд Невіла Чемберлена не вважав за потрібне налагоджувати контакти зі США навіть напередодні Другої світової війни. Як засвідчував постійний заступник міністра закордонних справ Александр Кадоган (1938-1946), у прем'єра була "майже інстинктивна зневага до американців" [130, с.67]. Чемберлена дратували претензії США на керівну роль у світових справах, тобто на ту роль, яку - він був у цьому абсолютно переконаний - мала відігравати Британія. Політичний курс англійського прем'єра, що ґрунтувався на беззастережному лідерстві Британії на міжнародній арені, призвів до того, що у 1940 р. перед лицем німецької загрози Лондон залишився без союзників.
2.1. Зародження "особливих відносин" між США та Великобританією і зміцнення англо-американського союзу в роки Другої світової війни
Підстави для зближення Великобританії і Сполучених Штатів Америки були закладені в міжнародній ситуації, що склалася напередодні Другої світової війни. Незважаючи на політику "умиротворення", яку проводив уряд Британії щодо Німеччини, а також позицію американської адміністрації на чолі з Франкліном Рузвельтом, що ґрунтувалася на політиці ізоляціонізму, яка сягає своїм корінням доктрини Монро, очевидним було одне - агресора необхідно спинити. На той час правлячі кола як Великобританії, так і США плекали надії на відвернення війни. Дотримуючись свого політичного і стратегічного курсу, який згодом увійшов в історію під назвою Мюнхена, Чемберлен сподівався домовитися з Гітлером, поступово задовольняючи його претензії, а Рузвельт, надсилаючи численні листи німецькому лідерові, закликав докласти всіляких зусиль для розв'язання існуючих проблем мирним шляхом. Як засвідчили подальші події, такі спроби британського прем'єра та американського президента не увінчалися успіхом.
Перші кроки до створення англо-американського союзу проти Німеччини та її сателітів зробив Рузвельт. У січні 1938 р. він надіслав телеграму Чемберленові, в якій пропонував європейським лідерам зібратися у Вашингтоні для обговорення розбіжностей у своїх позиціях щодо Німеччини. Однак британський прем'єр відхилив пропозицію президента США, будучи певним, що як з Гітлером, так і, насамперед, з італійським лідером Беніто Муссоліні, можна домовитись. Невідступність від політики "умиротворення" перекреслювала останній шанс для Великобританії уникнути війни. Запеклий критик курсу кабінету Чемберлена Уїнстон Черчілль говорив прем'єрові, що відвернутися від Америки було повним безглуздям. Він передбачав, що невдовзі Британія відчайдушно потребуватиме такого союзника, як США [171, с.254].
У вересні того ж року Рузвельт через британського посла у Вашингтоні сера Рональда Ліндсея знову запропонував скликати конференцію світових лідерів для обговорення міжнародної ситуації, але Чемберлен не погодився і цього разу. Президент США розумів, що західні демократії не зможуть протистояти Німеччині без американської допомоги, однак британський прем'єр, на відміну від Черчілля і його поки що нечисленних прихильників, ще не усвідомлював усієї серйозності ситуації. Складається враження, що Чемберлен більше довіряв Гітлерові, ніж Рузвельту. Серед британських правлячих кіл панувала думка, що німецький лідер - блискучий, але вразливий геній, якого можна втішити добротою і поступливістю. Таке помилкове розуміння поведінки диктатора, що лежало в основі політики Лондона, призвело до трагічних наслідків для Британської імперії [171, c.470].
Ініціатива Рузвельта була досить ризикованою з огляду на переважаючі ізоляціоністські настрої серед правлячих кіл США. Хоча ізоляціонізм ніколи не означав відмежування Сполучених Штатів від світу, його суть полягала у відмові від будь-яких зобов'язань стосовно інших країн, що давало повну свободу дій Вашингтона. Обмежений американським законодавством, а також залежний від конгресу та громадської думки, переконаних, що війна в Європі не розпочнеться, президент не міг зробити нічого більше, крім обережних натяк