РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО
ВИХОВАННЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ У ПОЗАУРОЧНИЙ ЧАС
НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ (1919 – 1939 рр.)
2.1. Розвиток ідеї національно-патріотичного виховання
у творчому доробку освітніх діячів Західної України у 20 – 30-х рр. ХХ ст.
Розвиток теорії і практики національно-патріотичного виховання на
західноукраїнських землях у 20 – 30-х рр. ХХ ст. проходив на тлі
суспільно-політичних та соціально-економічних змін, непристосованості населення
до нових вимог і потреб суспільства, зростання суспільної і політичної
свідомості, прагнення українців до незалежності, низького рівня розвитку
шкільництва, яке не справлялося зі своїми завданнями та не готувало людину до
нових змін, а також під впливом освітніх процесів, що відбувалися в Європі. Це
спонукало українських громадських, освітніх і культурних діячів знаходити шляхи
теоретичного обґрунтування основних засад національно-патріотичного виховання
учнівської молоді, шукати нові форми їх практичної реалізації у позаурочний час
[див. 445].
Характерною особливістю діяльності західноукраїнських громадських,
культурно-освітніх діячів у досліджуваний період стало те, що вони, відстоюючи
позиції відродження української нації, особливу увагу приділяли розвитку
національно-патріотичного виховання як важливому чиннику формування нового
покоління освічених, свідомих, самовідданих патріотів народу. Вони були
переконані, що виховання має відповідати віковим і національним потребам.
Важливим з педагогічної точки зору є твердження А.Волошина, що дитина приносить
із своїм народженням тільки перші початки нахилів, які передбачають розвиток.
Тому виховник повинен систематично привносити свої компоненти у річище еволюції
виховного процесу. При цьому важливо враховувати природні властивості дитини,
вплив природи й навколишнього середовища, міцність і слабкість виховання з
урахуванням недоліків, допущених у виховному процесі [63].
В основу теорії і практики національно-патріотичного виховання
західноукраїнських освітніх діячів лягла споконвічна мрія українського народу
про самостійну і незалежну Українську державу. Аналіз статей педагогічного
змісту, наукових праць відомих учених дає підставу стверджувати, що освітні
діячі (А.Волошин, М.Галущинський, О.Макарушка, О.Маркуш, І.Ющишин, Л.Ясінчук та
багато інших) стояли на позиціях європейської філософської школи кінця ХІХ –
початку ХХ століття, яка популяризувала вчення АШопенґауера, Й.Фіхте, Ф.Ніцше,
О.Конта, Д.Рескіна. Зазначимо, що провідна думка їхніх філософських міркувань
зводилася до переконання, згідно з яким кожна людина перш за все повинна
намагатися перебороти саму себе, стати сильною особистістю, цілеспрямовано йти
до здійснення мети, відстоювати свої погляди та інтереси, виборювати право на
життя. Тобто реалізовувати відомий вислів Й.В.Ґете, який устами свого героя
Фауста зазначив, що лише той життя і волі гідний, хто б’ється кожен день за
них. Відповідно до цього, всю історію людського суспільства можна вважати
історією безперервної боротьби за суспільно-політичні, духовно-моральні,
національно-культурні цінності, про що яскраво свідчить приклад з історії
українського народу, зокрема державотворчий шлях на початку ХХ ст.
Особливо гостро для народів, втягнутих у воєнне протистояння 1914 – початку
1920-х рр., постала проблема національно-патріотичного виховання, яка знайшла
свій резонанс і в західноукраїнській педагогічній пресі. У численних
публікаціях автори звертали увагу читачів на досвід освітян Європи, Америки.
Для того, щоб продемонструвати могутню силу виховання в суспільному житті
нації, П.Біланюк наводив приклад Німеччини, яка, незважаючи на поразку у Першій
світовій війні, впродовж одного десятиріччя саме завдяки налагодженій системі
виховання перетворилася в могутню державу. Це свідчить про те, “що виховання це
найуспішніший засіб піднести нарід з упадку” [367, 24].
Педагоги вважали, що національне виховання повинно пройти складний шлях: від
усвідомлення дитиною себе як частини нації в широкому розумінні цього слова,
абстрагуючись від таких понять, як класи, партії, громади, – до вироблення в її
свідомості ідеалу національного виховання. Я.Мацюк писав: “Виходить не може
бути мови про розумне й доцільне національне виховання при нестачі
національного ідеалу, а цей останній не може бути схоплений з повітря, ніколи
не може бути штучно вироблений. Він мусить виростати на грунті минулого й
сучасного нації” [247, 164]. Мету національного виховання української молоді І.
Франко вбачав у всебічній підготовці її до здійснення найвищого ідеалу –
осягнення власної державності, до чинної творчої участі в розбудові духовної й
матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі [394].
Національне виховання М.Галущинський розглядав як виховання для потреб нації, а
мету виховання визначив як виховання такої молоді, яка здатна вибороти
державність, закріпити і зберегти її. Головною метою виховання, – пише
М.Галущинський у праці “Національне виховання” (1920 р.), – “є, щоби нарід
заховав якнайсильніше і найпевніще свою національну окремішність. Важною річчю
являється при тім розвинути всесторонно всі позитивні сторони національного
характеру, а добре поведена національна індивідуальність має вложити все, що є
в ній найгарніщого, у загально людську культуру” [76, 3]. Педагог вважав, що
український народ упродовж багатьох років не розпоряджався своєю долею, а його
потреби, становище у світі і зовнішню політику вирішували інші – чужі народи.
Це має негативний вплив на моральну і національну свідомість української
молоді. Однак ми не повинні в
- Киев+380960830922