РОЗДІЛ 2
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ*
2.1. Угода про визнання вини в державах загальної правової традиції
Починаючи з ХІІІ століття, судді під час розгляду кримінальних справ спиралися на такий доказ вини, як "зізнання" (confession). Практика судів того часу приймала зізнання із застосуванням тортур, яке вважалося найбільш вірогідним та найкращим доказом того, що особа дійсно вчинила злочин. Жодні інші докази не мали такого значення, як зізнання особи (навіть свідчення двох шанованих свідків не могли мати такого доказового значення, як особисте зізнання). Тортури під час зізнання застосовувалися таким чином, аби виявити деталі вчинення злочину, про які міг знати тільки сам злочинець, тобто, як зазначає "Кароліна" (Constitutio Criminalis Carolina) 1532 року, "деталі, про які особа не могла не знати". Хоча навіть і у цьому випадку зізнання щодо певних обставин вчинення злочину мало перевірятися в судовому порядку. У випадку, якщо особа зізналася, що вона сховала предмет злочину у певному місці, суддя мав перевірити, чи дійсно там заховане знаряддя злочину. Однак застосування тортур у багатьох випадках призводило до зізнання невинуватої особи. Джон Ленгбайн проводить паралель між "зізнанням у вчиненні злочину у період досередньовіччя" та сучасним "клопотанням про визнання вини" (guilty plea - plea bargaining) [122, с. 3-22]. Д.Ленгбайн вважав, що "зізнання під тортурами" та "угода про визнання вини" мають спільний компонент: обидва самообвинувачення здійснюються під тиском, відповідно, фізичним (у першому випадку) та моральним (у другому випадку). Інша подібність полягає у тому, що було достатньо мати "зізнання" особи або "каяття", аби винести вирок проти неї [124, c. 192]. Вважалося, що суди суто теоретично не могли помилятися у призначенні покарання, бо вони вдавалися до так званого "Суду Божого" (ordeal): "рішення виносилися від імені Бога, який не може помилятися", ocoбливо це стосувалося судів Католицької церкви та Святої інквізиції [123, с. 12-19]. Цікаво, що за "зізнання у вчинених злочинах Свята Інквізиція або Церква теж дарувала відповідні знижки щодо покарання", навіть у справах таких відомих "єретиків", як Копернік, Жанна Д'Арк, Галілео Галілей.
Отже, цілком очевидно можна стверджувати, що вже в ті часи існувала певна процедура, пов'язана саме з визнанням вини обвинуваченим та наявністю відповідних знижок на підставі зізнання у вчиненому злочині.
Деякі свідчення про існування практики, подібної до "угоди про визнання вини", датуються ще 1485 роком. У цей час в Англії існував закон, що дозволяв висунути обвинувачення проти особи за незаконне полювання, при цьому надавалися суттєві знижки при призначенні покарання за "каяття" у вчиненому злочині [122, с. 120-156]. Інше дослідження, проведене Дж.Кокберном, підтверджує наявність практики, подібної до "клопотання", між 1558 та 1625 роками. Існування такої практики підтверджується дослідженням 5 000 обвинувачень у справах, розглянутих виїзними сесіями суду присяжних (Home Circuit assizes). Як стверджує Дж.Кокберн, у перші тридцять років цього періоду практика визнання вини була майже невідомою. Згодом п'ять-шість обвинувачених, а інколи й половина осіб у списку справ, призначених до судового розгляду, визнавали свою вину щодо висунутих проти них обвинувачень та засуджувалися без подальшого судового розгляду. Проміжок часу, упродовж якого було зареєстровано найбільше випадків визнання вини, характеризується Кокберном як період "підвищеного рівня злочинності, невідповідноcті системи правоохоронних органів вимогам сучасності, необізнаності мирових суддів та високого рівня виправдання обвинувачених" [88, с. 214-215].
Девід Х.Флегерті у своєму дослідженні системи здійснення кримінального правосуддя у штаті Массачусетс у 1749 році підтверджує на прикладі справи про обвинувачення осіб у крадіжці з борту бригантини, що "визнання вини було незвичним для злочинів, які розглядалися у мирових судах, навіть якщо обвинувачений підписав документ про визнання вини, його справа все одно направлялась на розгляд суду присяжних" [105, с. 39]. Те саме підтверджує і ознайомлення зі статистикою найстарішого суду Англії - Олд Бейлі (відомого за офіційною назвою як Центральний кримінальний суд міста Лондона), точні дані в якому почали систематизуватися лише з 1912, хоча є відомості про добірку 3 500 справ, що досліджувалися М.Філі, з 1687 року по 1912 рік. На думку М.Філі, "практика вирішення справ із застосуванням процедури визнання вини почалася лише у середині дев'ятнадцятого століття"[102, c.27]. У 1830 році судом присяжних Центрального кримінального суду Лондона розглядалося понад 95 відсотків усіх кримінальних справ (відповідно до різних джерел цей суд був створений прийняттям відповідної хартії королем Генріхом І на початку ХІІ століття та розглядав справи, аналогічні тим, що до 1972 р. розглядалися квартальними сесіями (Quarter Sessions) та виїзними сесіями присяжних (Assizes); після 1972 р. ці функції передано Суду корони). Для порівняння у 1846 році за цей самий час у Вищому суді Нью-Йорку 75 відсотків "вирішених" кримінальних справ були розглянуті судом присяжних. У 1919 році їх вже було 88%. За даними М.Філі, у юрисдикції Нью Хевен, Коннектікут, США упродовж такого самого періоду кількість судових розглядів знизилася з 79% у 1837 році до 50% у 1888 році, і ще пізніше - до 3% у 1934 році. Такий різкий "стрибок" може пояснюватися насамперед впровадженням законодавства, спрямованого на боротьбу зі спиртними напоями у 30-ті роки.У 20-х роках ХХ століття такі судові юрисдикції, як округи Клівленд та Чікаго постали перед фактом розгляду менше 15% справ відповідно до процесу, передбаченого Конституцією США - судом присяжних [102, с. 394]. Дані стосовно інших юрисдикцій підтверджуються аналогічними цифрами М.Реймондом [134, с. 97]. Розгляд справ судом присяжних у ХVІІ - ХVІІІ століттях був нетривалим. Протоколи процесів показують, що той самий склад суду та присяжних за