РОЗДІЛ 2
АНЕКСІЯ КРИМУ 1783 РОКУ
2.1. Приєднання Кримського ханства до Російської імперії: сутність
конфронтації, ідея та підготовка анексії. Маніфест 8 квітня 1783 року
У 1783 р. відбулася вкрай неординарна подія в історії Криму, Європи та, власне,
у світовій історії. Анексія могутньою Російською імперією Кримського ханства –
на перший погляд, незначної в територіальному вимірі держави – насправді мала
вирішальний вплив на подальший розвиток цього регіону.
Ліквідація де-юре незалежної держави, якою було ханство на 8 квітня 1783 р., та
наступна інкорпорація його до Російської імперії заклали підвалини процесів,
політичні, етносоціальні, демографічні та культурні наслідки яких особливо
гостро постали саме зараз, в умовах пострадянського розвитку українського
суспільства і держави та повернення до Криму депортованих у 1944 р. кримських
татар.
Проте анексія 1783 р., її ідея та витоки пройшли тривалу еволюцію, протягом
якої були апробовані шляхи майбутнього входження півострова до складу
Російської імперії, а також закладені основи та принципи політики російської
влади стосовно кримськотатарського населення. Тому, насамперед, необхідно
простежити історію російсько-кримських зносин та їх характер, дослідити
особливості протистояння, інтересів та взаємної зовнішньополітичної стратегії
обох держав. Ці студії необхідні для усвідомлення змісту, сутності та мети
політики Російської імперії в Криму після анексії, оскільки алгоритм його
політичної та етносоціальної інкорпорації був розроблений і апробований задовго
до подій 1783 р.
Історія російсько-кримського протистояння своїми витоками сягає ще ХVІ ст.,
коли відносини між Московським князівством та Кримським ханством набувають
ознак яскраво вираженого антагонізму, що став наслідком зростання політичної та
воєнної ваги цих державних утворень.
У російській та радянській історіографії домінуючим був постулат про
“справедливість” боротьби Московського князівства, а згодом і Російської
держави з Кримським ханством [3.408, с. 2; 5.445, ст. 209]. Сучасна російська
історіографія, за невеликим винятком, теж обстоює згаданий постулат,
посилаючись при цьому, зокрема, на геополітичні чинники [3.396, с. 173].
Власне, агресивність як норма (звісно, під різними формулюваннями), стала
фактично традицією в обґрунтуванні “історичного права” Росії на володіння тією
чи іншою територією.
Тому російське завоювання Криму кінця ХVІІІ ст. трактувалося в історіографії
головно як “справедлива” відповідь на агресію ханства, яке практикувало
перманентні набіги на материк.
Звичайно, не можна відкидати фактора татарських походів за живим товаром на
материкові території. Кримське ханство перетворило напади, насамперед на
українські землі, основною метою яких було захоплення ясиру, у своєрідний
промисел. Я. Дашкевич вказує, що рацції відбувалися майже щорічно, а інколи
навіть кілька разів на рік [3.328, с. 98]. Їх результатом були випалені та
знелюднені міста і села. Але, з іншого боку, протягом ХVІ-ХVІІІ ст. територія
Кримського ханства стає об’єктом вторгнення російських військ та нападів
донських і запорозьких козаків [5.446, т. 1, с. 394; 3.334, с. 6].
Вторгнення російських військ на Кримський півострів стали проявом реалізації
колонізаційної політики Московського царства, південний вектор якої був
спрямований на здобуття виходу до Чорного моря. Як писав А. Кримський, “Росія
від давна була побійницею ісляму. Скинувши з себе в кінці ХV віку татарську
неволю, вона в ХVІ віці, за Йвана Грізного, покорила собі царства Казанське,
Астраханське і Сібірське і завела боротьбу з ханством Кримським ...” [3.357, с.
67]. Таким чином, Кримське ханство в цей час залишалося фактично останнім серед
державних утворень, що сформувалися в результаті розпаду Золотої Орди, ще не
завойованих Московським царством.
У другій половині ХVІІ ст., за часів правління царя Олексія Михайловича,
з’являється вже своєрідний план завоювання Криму, автором якого був серб Юрій
Крижанич, який з кінця 1650-х рр. перебував у Московії. Крижанич так
обґрунтовує “справедливість” завоювання Криму Москвою: “...против южных
народов: крымцев, ногайцев и всех татар, всегда существует справедливая причина
войны, ибо они никогда не перестают обижать нас” [3.302, с. 74]. Проте не
“справедлива помста” південним сусідам є головною причиною війни; вона радше є
вдалим приводом до завоювання багатого краю. Адже оволодіння Кримом відкриває
величезні економічні та геополітичні перспективи, що, власне, Крижанич і не
приховує. Тому, на переконання сербського “слов’янофіла”, завоювання Криму
повинне стати зовнішньополітичним пріоритетом Московського царства [3.302, с.
76-77].
Достеменно не відомо, чи знав про цей план цар Олексій Михайлович. Але,
безсумнівно, він є важливою пам’яткою свого часу, яка допомагає простежити
витоки та еволюцію поглядів стосовно кримського фактора, а також висвітлює
мотиви зовнішньої політики Московського царства щодо ханства.
Стратегія Московії, спрямована на просування в південному напрямку, яскраво
простежується з другої половини ХVІІ ст. В цьому сенсі важливим етапом було
укладення Бахчисарайського мирного договору 1681 р., який закріпив головні
результати російсько-турецької війни 1672-1681 рр. і надав Росії можливість
форсованого просування до Чорного моря [3.426, с. 160].
Спробу завоювання Криму було здійснено в другій половині 80-х років ХVІІ ст.,
проте походи новгородського намісника князя В. Голіцина закінчилися невдачею
[3.363, с. 42]. З іншого боку, були окремі здобутки дипломатичного характеру –
у 1686 р. Москва припинила надсилати кримському хану тради
- Киев+380960830922