РОЗДІЛ 2
Лісоохоронна справа на українських землях
у IX–XVІІ ст.
2. 1. Організація охорони лісів у Руській державі IX–XІV ст.
Сотні тисяч років тому на території України з’явилася перша людина. Первісна
людина була беззахисною перед стихійними природними силами, хижими звірами і
небезпечними хворобами. Деревина — перший матеріал, який люди поставили собі на
службу, використовуючи її на будівництво житла і для багаття, на якому готували
їжу. Палиця – перше знаряддя мисливська зброя людини. Крім палиці і каміння з
часом люди почали використовувати для полювання списи — обпалені у вогні
жердини з дуба або інших твердолистяних деревних порід, лук і стріли, що значно
збільшило можливості людей у добуванні їжі. Отже, саме ліс дав нашим пращурам
перше знаряддя і зброю для полювання.
За 5-4 тисячі років до н.е. у лісостеповій зоні Наддніпрянщини племена так
званої Трипільської культури почали займатися землеробством. Тривалий час воно
було примітивним городництвом, а в наступні віки впроваджується вогняно-вирубна
система землеробства. На ділянках, звільнених від лісу за допомогою вогню,
пращури довбали землю палицями або примітивними мотиками і сіяли жито, пшеницю,
овес, ячмінь та інші сільськогосподарські культури. За такої агротехніки
задовільний урожай збирали в середньому три-чотири роки, а потім змушені були
випалювати нові ділянки лісу. Вогняно-вирубна система землеробства вимагала,
щоб кожне господарство мало оброблюваної землі в середньому у 15 разів більше
від площі щорічного посіву [45].
Пращури випалювали потрібні ділянки лісу, але при цьому горіло все, тому часто
вигорали величезні площі хвойних деревостанів. Багато гинуло їх через степові
пали (випалювання сухої трави), а також випас худоби, що використовувалися для
боротьби з ворогами і щоб краще росла молода трава. Пали і вогняно-вирубна
система землеробства сприяли зростанню площі степів, межа їх посувалася дедалі
на північ.
Первісна людина мешкала в лісах і постійно стикалася з тваринами, а тому знала,
що, коли вміло з ними поводитися і шанувати, то вони стануть її покровителями і
не шкодитимуть. Це вселяло в них впевненість, що люди можуть співіснувати з
мешканцями лісів. Джерела лісової термінології мають витоки з глибокої давнини.
Вже на той час існують такі різноманітні назви, що мають визначений зміст:
“бор”, “ліс по болоту”, “ліс на дрова”, “ліс на колоду”, “лісова поросль”,
зрозумілий і сьогодні [156].
В період неоліту з’являється сокира — головне знаряддя для боротьби з лісом та
інших потреб. Поки ця сокира була кам’яною, особливої загрози для лісів вона не
становила. Коли ж настав залізний вік (І тисячоліття до н.е.) і з’явилася
залізна сокира та лопата, вплив людини на навколишнє середовище, зокрема ліси,
посилюється [116, Т. 1, 115-117].
“Український народ колись за етнографічну межу межи Польщею й Україною вважав
річку Віслу...” [254, 127]. Як слушно зазначає Д. Бантиш-Каменський, з перших
віків християнства територію сучасної України населяли слов’яни, які прийшли з
Дунаю. Різні племена мали назви відповідно до місцевості, де вони мешкали. Так,
“поселившіеся на ДнЂпрЂ, въ нынЂшней Кіевской губерніи, отъ пространныхъ полей
сей области именовались полянами; по ДеснЂ, Семи и СулЂ (въ Черниговской и
Полтавской губерніяхъ) сЂверянами и суличами... древляне †Волынской
губерніи... от лЂсной земли своей так назваными. Они дикостью уподоблялись
зверям...” [40, 1]. Українські племена жили на своїй сталій території в
державах-землях примітивного типу, в яких вже існували головне місто — як
укріплений центр політичного й торговельного життя — та менші міста-пригороди.
Очолювали держави-землі народні збори — віче — головного міста, в якому
зосереджувалася влада всієї держави. Завдяки вигідному географічному положенню
й енергії своїх князів, ця примітивна земля-держава в IX ст. завершує свою
державну організацію й перетворюється на Київську державу, досягаючи найвищого
розвитку. В її устрої використовувались принципи давнього народоправства з
новим князівсько-дружинним порядком, що виник унаслідок реорганізації
примітивної держави в повноцінну. Київська державна система базувалася на
складному органі державної влади, яку репрезентували віче, князь та князівська
pада.
Віче формувалось зі старших, мудріших людей землі, з часом перетворилось на
демократичнішу організацію, в якій брало участь усе повноправне населення
держави. Його компетенцією були всі функції державної влади, що поділялася між
вічем і князем на основі договору, за яким віче передавало князеві всю повноту
влади за умови її здійснення на підставі волі народу, висловленої в договорі.
Звичайно, князь був носієм і виконавцем усіх функцій державної влади:
законодавчої, судової, адміністративної; він очолював дружину й війська цілої
держави та правив державою через функціонерів. Поруч із центральною владою на
місцях (в містах, пригородах, селах) існувала місцева, народна самоуправа, яка
найдовше зберігала риси прадавнього родового й племінного устрою. Посадники,
які мали у своєму підпорядкуванні дружину, відповідні підрозділи якої очолювали
командири: тисяцькі, соцькі, десяцькі. На цих воєначальників покладалися не
лише функції захисту від зовнішнього ворога, а й внутрішньої адміністрації,
зокрема й охорони дерев та забезпечення інтересів феодалів щодо лісів.
Посадники й волостелі (управителі сільськими волостями) мали найближчих
помічників – тіунів, а також помічників зі спеціальних справ – мечників,
мостників, вірників тощо. Усі ці особи забезпечували функціонування певної
системи управління [116, т. 1, с. 59 – 61], що було притаманно історії розвитку
практично всіх стародавніх і середньовічних держав. П
- Киев+380960830922