РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ЦЕРКОВНОПАРАФІЯЛЬНОЇ ОСВІТИ В ХАРКІВСЬКІЙ ЄПАРХІЇ В ПЕРШІЙ
ПОЛОВИНІ XIX ст.
2.1. Передумови створення та поширення початкових церковних шкіл на Харківщині
наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст.
Церковні школи у наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст. стали першими осередками
поширення грамотності в Україні. Навколо храмів зосереджувалася освіта і
культура жителів Правобережжя, які разом з російськими козаками обживали
безкрайні простори „дикого поля”.
Під час засвоєння нових територій Слобожанщини зустрілися дві культурні
традиції – українська та російська. Найчисленніша група населення –
розкріпачене селянство Гетьманщини, порівняно з кріпаками Московії, з її
консервативним монархічним правлінням, мала більше можливостей для суспільного
розвитку та визрівання самобутніх рис у культурному житті. Якщо у розмові з
патріархом у 1698 р. цар Петро I підкреслив: „Священики у нас грамоти мало
знають. Якби їх у науку послати до Києва у школи”, то зрозуміло, що загальний
рівень освіти простого люду Росії був низьким [148, с.129].
Російські села на Слобожанщині були розкидані невеликими групами в Охтирському,
Лебединському та Зміївському повітах, найбільша чисельність росіян мешкала в
самому центрі губернії – в Чугуївському повіті, села якого були найбільшими у
Харківщині та нараховували кілька сот осіб. Ще наприкінці XVIII ст. населення
українських земель, інкорпорованих до складу Російської імперії,
характеризувалося безумовною перевагою корінних мешканців – на Слобожанщині –
85,9% українців (148, с.154).
Взаємовплив двох культур, відсутність кріпацтва, звільнення від податків,
необхідність постійного захисту своїх земель визначили певні особливості
громадського та релігійного життя. Міцні общинні традиції російських селян і
козаків, вплив культурно-освітніх потреб переселенців із Правобережжя сприяв
формуванню парафії як живого самодіяльного організму. До того ж освоєння
вільних земель на межі Степу та Лісостепу вимагало застосування значних зусиль
колективної праці. Цим пояснюється утворення великих за чисельністю населення
сіл і містечок, які були матеріально спроможні утримати школу.
Поширення початкової освіти на Слобожанщині почалося одночасно із її активним
заселенням переселенцями із Правобережної України наприкінці ХVІІ ст., що й
обумовило створення церковних початкових шкіл. Нові жителі „дикого поля” були,
здебільшого, освіченими людьми. За свідченням арабського мандрівника
П.Алеппського (близько 1627 – 1669), який там подорожував, „по всій козацькій
землі” не тільки чоловіки, але й жінки вміли читати, знали порядок богослужіння
та церковний спів [524, с.39]. Саме такими критеріями визначався на той час
рівень освіченості народу. Це пояснювалося наявністю на Правобережжі братств і
братських шкіл – осередків національної культури.
Переселенці перенесли на нові землі усталені культурні традиції – „братства,
школи і шпиталі” [24, с.192]. Навчання дітей на Правобережжі було звичним
явищем, частиною буденного життя, що разом з прибулими мешканцями вкоренилося
на новому місці. Але складні умови життя зробили цей процес довготривалим.
Перші школи з’явилися разом із будівництвом церков, так само, як і на
Правобережжі, де школа вважалася за обов’язковий „церковний кут” [25, с.662].
Про наявність і кількість шкіл подавав відомості перепис слобідських полків
Хрущова 1732 р.; він не зберігся до нашого часу. Багатий фактичний матеріал
цього документу використали дослідники архієпископ Філарет (Гумілевський) та
Д.І.Багалій.
На підставі дослідження церковних документів середини ХVІІ ст. Філарет
(Гумілевський) так визначав час виникнення початкових шкіл: „З довідок і
документів виявляється, що утворення шкіл при церквах Слобідської України
відбувалося одночасно з її заселенням; і що цей прекрасний заклад перенесено
черкасами із Задніпра, де унія змусила рано братися за книги, щоб боротися з її
проповідниками – єзуїтами” [11, с.131].
Аналізуючи матеріали історико-статистичного опису Харківської єпархії, ми
дійшли до висновку, що у згаданих у ньому 261 населеному пункті станом на 1732
р. лише у 41 (у 16%) існувало 59 церковних шкіл, в яких вчителював 81 священо –
та церковнослужитель [1 Церковнослужителі – назва нижчих служителів храму –
диякона, читця, свічконосія, співця, які висвячуються особливим обрядом –
хіротесією.] , тобто у кожному п’ятому селі на цей час уже функціонувала школа
(див. дод. А). Цей факт свідчить про достатньо високий рівень поширення
церковних шкіл. За їх кількістю – 125– слобідські полки можна розмістити у
такій послідовності: Сумський, Ізюмський, Охтирський, Харківський (див. дод.
А.1). В останньому налічувалося 34 храми, при 20 із них діяли парафіяльні
школи [ 11, с.20], це значить при 60% церков Харківського повіту діяли
дяківські школи. [ Парафія – церковний округ, який має свій храм із причтом.
Утворюється за умови наявності храму та коштів для утримання причту. Штат
складається зі священика, диякона, псаломщика, в менших – із священика та
псаломщика. Причт – склад осіб, які служать при будь-якій церкві.
Священик – особа, яка перебуває при храмі та здійснює всі таїнства: хрещення,
миропомазання, покаяння, шлюб, євхаристію, єлеосвячення.] Щодо точної кількості
церковних шкіл, то статистичні дані дуже суперечливі. Так, Філарет повідомив,
що на території Харківської єпархії було 46 парафіяльних шкіл на 135 тис.
населення [11, с.5]. Деякі цифрові розбіжності за показником „кількість шкіл” у
наведених таблицях пояснюються тим, що територіальні межі повітів і слобідських
полків не співпадали.
У Сумському повіті, де налічувалося найбільше шкіл, т
- Киев+380960830922