РОЗДІЛ 2
теоретичні питання самоосвіти у вітчизняній педагогічній пресі другої половини
ХІХ – почаТКУ ХХ століття
2.1. Витоки самоосвіти в історії світової педагогічної думки
Самоосвіта, як педагогічне явище, на наш погляд, має конкретні історичні
передумови. Дослідження світового педагогічного досвіду в розвитку цієї
проблеми дозволило з’ясувати, що посилений інтерес до самоосвіти, темпи її
розвитку як психолого-педагогічної категорії, а також той якісний стан, якого
вона досягла в період, що нами розглядається (кінець Х1Х – початок ХХ ст.),
обумовлювались розумінням гносеологічного і практичного значення поняття
самоосвіти, що своїм підґрунтям сягає античних часів.
Оцінюючи значення грецької культури, як витоку самоосвіти особистості, на нашу
думку, слід звернутися до школи піфагорійців, заснованої на безперервному
самостійному пізнанні, як умові успішної самоосвіти людини. Свою пошану до
вагомості знання в житті особистості піфагорійці виражали вимогою безперервної
освіти протягом життя: «слід твердо зберегти в пам'яті все, чому вчишся, про що
мовиться, й до тих пір збагачувати пізнання і слухати лекції, доки діє
здатність вчитися і запам'ятовувати» [82,132].
Слід наголосити на тому, що піфагорійці чітко проводили межу між активним і
пасивним засвоєнням, вважаючи перше найефективнішим. Наприклад, піфагорієць
Архит вважав, що «знання, придбане самостійно, засвоюється міцніше і є більш
довговічним» [82,133]. Послідовно дотримуючись цього принципу, згідно
дослідженням Г.Жураковського, у піфагорійських братствах учнів привчали до
самостійного подолання труднощів у пізнанні. Тому з метою формування
пізнавальних здібностей учнів вчитель повинен був «ношу звалювати, але не
знімати» [82,134]. Слід також відзначити, що у разі самостійного пізнання,
важливого значення надавалося наявності початкових знань, як основі для нових:
«без знань шукати нове знання неможливо» [82,133]. Крім того, будь-яка розумова
активність припускала добру волю до занять, у чому виявляється початок розвитку
принципу добровільності в сучасній самоосвіті: «всяке вивчення наук буває
правильним і досягає мети, якщо здійснюється добровільно» [82,133].
Дослідження праць античних філософів показало, що джерела думок про формування
звички до самоосвіти можна знайти в роботах Демокріта, який говорив про звичку
до праці, як чинник полегшення, застосовуючи цю думку і до розумової діяльності
[82,138]. Ідеї про необхідність самостійного пізнання містяться в його
концепції міри в навчанні, основна думка якої полягає в тому, що процес
навчання під керівництвом викладача має свій кінець, оскільки робота вчителя не
повинна ставити своїм завданням всеосяжне знання: «Слід прагнути не лише
багатознання, але й дбати про всебічне утворення розуму» [82,138].
Наголошувалось, що пізнання світу впродовж життя людина повинна здійснювати
сама, і шкільна освіта повинна служити їй базисом.
Близько підійшов до трактування постійної освіти як шляху етичного
вдосконалення Сократ, який вважав інтелект визначальним чинником людини:
«Постійне вдосконалення інтелекту веде до морального самовдосконалення»
[82,154], «Шлях до чесноти лежить через знання» [82,168].
У своїй філософській концепції Сократ відзначав, що самостійну освіту слід було
починати з виявлення своїх здібностей шляхом самопізнання, що забезпечувало
правильну постановку мети, полегшувало вибір предмета вивчення і сприяло
визначенню людиною, що навчається, посильного кола завдань: «Хто знає себе, той
знає, що для нього корисно, і ясно розуміє, що він може і чого не
може».[82,154]. Надаючи важливого значення різнобічності знання, він застерігав
від надмірного заглиблення у специфіку якої-небудь однієї науки, «оскільки
заняття нею може поглинути у людини все життя і перешкодити вивченню інших
корисних наук» [82,170].
Погляди Сократа, як відомо, отримали своє продовження у Платона, який своїми
поглядами на систему освіти апріорі припускав безперервне пізнання, оскільки
отримання людиною закінченої освіти, (включаючи і вищу), на його думку, повинно
було відбутися на рубежі 45-50 років. Ідеологічною основою таких думок, на наш
погляд, послужило переконання Платона в тому, що освіта людини – це,
насамперед, її особиста самоціль: «Істинне знання – мета всього життя»
[82,227]. Самоосвіта, на думку філософа, повинна була з'являтися на останньому
етапі (на рубежі 30 років) і ставала сутністю вищої освіти, яка припускала
виключно самоосвітню діяльність з елементами керівництва, основою якої служило
«самозбагнення всього сущого»[82,227].
З досліджень Г.Жураковського можна визначити наступне: Платон неодноразово
наполягав на тому, що прагнення людини до освіти повинно ґрунтуватись на
безкорисливих спонуках і спрямованості до чесноти та громадянськості; засноване
ж на наживі, владі – неприпустимо [82,235]. Обґрунтовуючи умови ефективності
освіти, вірний послідовник ідей Сократа Платон радив базуватись на природних
схильностях, особливостях характеру й добровільності: «Жодну науку вільна
людина не повинна вивчати як раб» [82,226].
Ідею про розділення самоосвітньої діяльності і навчання можна знайти й у
Арістотеля, який стверджував, що вільний від навчання і праць час слід
витрачати на розширення свого розумового кругозору: «Дозвілля створено для
розвитку інтелектуальних сил людини» [82,259]. Обумовлюючи звичку в освіті,
Арістотель відзначав, що «засвоєння основних норм, понять, знань, необхідних
для життя, повинно відбуватися не шляхом пасивного сприйняття, а шляхом
активним, через розуміння, шляхом привчання і постійної практики, з урахуванням
природних
- Киев+380960830922