розділ II Конституції
України [98]). Усі сфери життя, такі як економіка, управління, освіта тощо,
підпорядковуються єдиним стандартам.
Фактично переваги «української нації» в Україні пов’язані виключно із двома
обставинами: українська нація (етнос), що є державотворчою, дала назву країні;
українська мова є державною мовою в Україні. Отже, Україна йде шляхом
державотворення за політичною моделлю держави-нації, тобто на засадах
співгромадянства. Таким чином, вона проходить той еволюційний шлях, що інші
країни проходили два-три століття назад.
Але, на жаль, про повноцінне існування української нації говорити ще не можна,
оскільки відбувається лише її становлення, що навіть зафіксовано в Конституції
України, де говориться лише про «український народ» [108]. Але стаття 11
Розділу I фіксує, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української
нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові
етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і
національних меншин України» [108]. При спрощеному розгляді, українці є і
народом, і нацією. Однозначно можна сказати, що українці ще не склалися як
держава-нація подібно до країн Західної Європи чи США. Нам бракує певного
самоусвідомлення себе як нації, як держави, що має захищати свій суверенітет. У
нас поки що все окремо – держава сама по собі, народ сам по собі. Українці
співіснують із певним іміджем України, а Україна співіснує з певним іміджем
українців, тобто ще немає точки злиття [301]. Як вважає О. Шморгун, –
«населення нашої країни не є політичною нацією. Точніше, воно не консолідоване
за ознаками політичної нації – громадянським суспільством, ринковою економікою
та іншими» [301].
Цю думку можна продовжити: «політична нація властива не кожній державі… Якщо
для політичної нації існування держави є невід'ємною умовою, то зворотна
залежність не є такою однозначною: держава може існувати, але всередині неї
політичної нації може і не бути» [118, 6-7]. Тобто в Україні може й не існувати
політична нація, але «населення держави, яке бере бодай якусь участь у її
управлінні, формуванні органів влади, контролі за їхньою діяльністю, може
розглядатися як політична нація тієї чи іншої міри зрілості, того чи іншого
рівня розвитку» [118, 7]. Із цього випливає, що в Україні все ж таки існує
політична нація, хоча й досить низької міри зрілості, що підтверджується і так
званою Помаранчевою революцією.
Процес самоорганізації української нації відбувається на основі тривалого
спільного історичного життя, у межах однієї держави й економічних зв'язків,
тісно з'єднавши всі народи української нації, оскільки тільки коли вони будуть
уявляти себе єдиною тісно згуртованою сім'єю, можна створити могутню
національну державу, яка зможе протистояти як будь-якому зовнішньому тиску, так
і руйнівному внутрішньому впливу й забезпечить усій нації в цілому, а також
окремим народам, які ввійшли до її складу квітуче життя і спокій [304].
Досить важливим, без чого неможлива нація, є її психологічна ознака –
національна самосвідомість, її самоідентифікація. Складовою нації є мова. Адже
життя нації проявляється в національному дусі, національній свідомості –
почутті патріотизму, що об'єднує членів нації. Від міцності національного духу
залежить міцність нації.
Успішній реалізації формування розвиненої національної держави, на думку
С. Здіорука, перешкоджає низка причин, основними з яких він називає дві:
«Відсутність серед найвищого ешелону влади розуміння значимості духовних
факторів у цивілізаційному просторі (означені складові або ігноруються, або
зводяться до рангу другорядних, а, то й третьосортних) та правова
невпорядкованість релігійного простору країни» [90, 9].
У формуванні нації, у пробудженні національної свідомості і самосвідомості
визначальним чинником є національна ідея – уявлення про самих себе, своє місце
у світовій цивілізації, шляхи подальшого розвитку та відношення до інших
народів, цивілізована ідея. Національна ідея є ніби виявом ментальності
українського народу, розвитком нації. Проте за роки незалежності в Україні не
було створено жодної спільної ідеї, навколо якої могли б об’єднатися громадяни
України. Наші політики не створюють можливостей для виходу на позитивні
характеристики ідентифікації громадян з успіхами, досягненнями власної держави.
Натомість вони спекулюють на трагедіях, формуючи відчуття спільності в біді
(яскраві приклади – Президентські вибори 2004 р. та Парламентські вибори 2006
р.).
Наразі геополітичний «розкол» України на Схід і Захід продовжує поширюватися.
Нинішня економічна і соціокультурна регіоналізація породжує нові для України
ідентичності – донеччан, львів’ян тощо. Виникла реальна загроза федералізації
країни за сценаріями політиків Сходу і Криму.
Знайти орієнтири в сучасному світі – ось мета української національної ідеї,
творче бачення й осмислення якої повинно виходити із правильного розуміння
потреб побудови української демократичної держави та відкритого суспільства в
ній, беручи до уваги історичну специфіку соціогенезу в розвитку України та
особливості психології нації. Це початок роботи по відновленню українських
національних цінностей. Отже, головним у формулюванні української національної
ідеї має стати спільна мета, а не визначення її через порівняння Сходу та
Заходу країни.
Наскільки вільні пересічні українці у створенні системи матеріального і
духовного виробництва видно на основі реалізації прав людини, стану сім’ї,
свободи підприємницької діяльності і мірою розвитку, так званого, середнього
класу. Нагадаймо, що в такому випадку
- Киев+380960830922