РОЗДІЛ 2
СИСТЕМА ВІЙСЬКОВОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ:
ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ЗАСАДИ РОЗВИТКУ
Заглиблюючись у проблеми формування й розвитку системи військового виховання в
Україні, можна побачити її історико-методологічні засади, що проявляються у
певних законах і закономірностях функціонування та розвитку. Система
військового виховання має свою самобутність, яка визначається, в першу чергу,
специфікою виникнення взаємозв’язків і функціонування її структурних
компонентів.
Комплексний аналіз всієї джерельної бази, що в певному ступені розглядає
розвиток системи військового виховання, дозволяє чітко побачити передумови
цього процесу, виділити його періоди, та показати методологічні засади, які
лягли в основу розвитку системи.
2.1. Передумови становлення системи військового виховання в Україні
Досліджуючи розвиток системи військового виховання в Україні, необхідно брати
до уваги внесок українців у світове військове мистецтво. Слід зразу зазначити,
що мілітарна українська культурна традиція з’явилася не в XV–XVII ст.
(українське козацтво) і навіть не в IX–XI сторіччі (Київська Русь – Україна).
Її витоки та коріння сягають у V–I тис. до н. е. [[cxxiv]
].
В I тис. до н. е. праукраїнські племена були напередодні створення власної
державності. Хоча скіфська експансія VI–IV ст. до н.е. і зупинила цей процес
[[cxxv]
]. Незважаючи на це, у перших століттях нашої доби була створена антська
державність, яка розвивалась, і в кінці V – середині VI ст. н. е. ця держава та
її мілітарні підрозділи набули характеру міцної військової організації.
Хоча антська держава була знищена аварським каганатом, але її військова
культура і бойове мистецтво не загинули і стали засадами для формування
князівського війська й розвитку системи військового виховання Київської Русі –
України [[cxxvi]
].
У VI–VIII ст. н. е. корінні мешканці України поступово гуртуються в союзи
слов’янських племен, які стають державними об’єднаннями – князівствами. Вони й
послужили основою для створення великої ранньофеодальної слов’янської держави –
Київської Русі, на кордонах якої постійно існувала зовнішня загроза, спершу від
хозар і печенігів, а згодом від половців. Могутнім супротивником молодої
держави була також Візантія. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль
і наявності сильної воєнної організації [[cxxvii]
] .
Перші згадки про військову організацію, яка існувала на території, де
розташована сучасна Україна, ми можемо знайти в найдавніших літописах, що
подають нам імена київських князів. Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав – це
ті могутні постаті, які водили свої полки на Кавказ і Каспій, до Дунаю й
Балканських гір і по суті з пливкої маси слов‘ян - вояків-завойовників створили
першу справжню армію. Ядром їх війська були скандинавські варяги, лицарі,
заковані в залізо, з двосічними мечами, зав‘язані воєнним братерством, відважні
й на все готові. Вони дали нам перший зразок війська, що знало сувору
дисципліну, - найважливішу з військових чеснот. За їх прикладом почала
творитись наша дружина, лицарське прибічне військо князів, - воєнна сила, яка
мала служити потребам громадянства, боронити торгівлю, протидіяти експансії
сусідів, слугувати інтересам держави [[cxxviii]
]. Саме в цей час почали формуватись основні завдання військового виховання,
які безпосередньо стосувались завдань, що поставали перед державою та її
військовою організацією. З удосконаленням воєнної організації відповідно
формувалась і розвивалась система військового виховання.
До початку X століття військове виховання носило малокерований характер і
здебільшого було родинним. Батьки були носіями традиційних життєвих правил,
звичаїв, обрядів і через їх впровадження формували певну мотивацію у своїх
дітей. Військово-патріотична свідомість хлопців формувалась у сім’ї або ж
опосередковано через сім’ю всією громадою. З появою елементів державності
почали формуватись державницькі компоненти системи військового виховання. Коли
українська держава вже сконсолідувалась, - в часи Володимира Великого, Ярослава
Мудрого, наше військо на пару століть прийняло постійні організаційні форми й
мало певну, на той час досить ефективну, систему військового виховання, яка
формувала розуміння у місцевих людей потреб своєї батьківщини й бажання їй
служити [[cxxix]
].
З часом розширюються коло суб‘єктів військового виховання. Крім родини,
з‘являється інститут так званих наставників – „старша дружина”, яка певною
мірою опікувалась військовим вихованням „ отроків-дітських ” [[cxxx]
].
В процесі військового виховання використовуються специфічні форми впливу на
свідомість і мотивацію військових, такі як „лицарські вправи”, промови до
війська, молитва [[cxxxi]
], „прийоми дружини”[[cxxxii]
] (форма спілкування князя зі своїми воїнами).
Таким чином, з появою ознак державності починається формування державної
системи військового виховання. Основним фактором, що обумовлював її розвиток у
той стародавній час, став процес створення держави – Київська Русь. Військо
княжих часів було тісно зв‘язане з державою. Як довго існувала держава, так
довго існувала й функціонувала державна система військового виховання.
Могутність держави безпосередньо залежала від того, наскільки вона відповідала
громадським інтересам. Історично так склалось, що на території, де зараз
знаходиться сучасна Україна і проживали наші пращури, роль громади у
державотворенні була особливою. Всі важливі справи вирішували на віче, особливо
коли доводилось вести війну або укладати мир. „У слов’ян і антів”, писав
грецький історик Прокопій у VI віці, „панує не одна людина, але з давніх-да