РОЗДІЛ 2
ДЖЕРЕЛА ТА МЕТОДИ
ФОРМУВАННЯ РАДЯНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В ДОНБАСІ
Концепція формування нової радянської інтелігенції, повністю керованої та
ідеологічно витриманої, з’явилась не зненацька, вона протягом тривалого часу
розроблялась у працях ідеологів більшовизму. Питання про соціальну роль і
класову сутність інтелігенції активно обговорювалось і багатьма представниками
марксизму, який став ідейним підґрунтям більшовицької ідеології. Марксизм не
був одностайним у поглядах на проблему поєднання інтересів пролетаріату та
представників інтелігенції, а також на майбутню роль інтелігентів у процесі
побудови соціалістичного суспільства, але майже всі марксисти визнавали
інтелігенцію за окремий, повноцінний, привілейований клас [266, 55, 257 –
258].
На відміну від апологетів європейського марксизму, більшовики не вважали
інтелігенцію повноцінним класом. В.Ленін у деяких своїх працях використовував
термін “клас інтелігенції” [261, 310] (цей клас, за В.Леніним, перебуває в
певному антагонізмі до пролетаріату), але в цих випадках слово “клас”
наділялося іншим змістом і було тотожним, скоріше, поняттю “верства”. Дефініцію
інтелігенції як окремого класу унеможливлює саме характер того антагонізму, у
якому інтелігенція перебуває щодо пролетаріату: “Антагонізм цей – іншого роду,
ніж антагонізм між працею і капіталом. Інтелігент – не капіталіст… інтелігент
не перебуває ні в якому економічному антагонізмі до пролетаріату. Але його
життєве становище, його умови праці – не пролетарські, і звідси випливає певний
антагонізм у настрої й у мисленні…” [261, 310 – 311]. Цю позицію підтверджує
використання В.Леніним терміна “верства” в роботі “Крок уперед, два кроки
назад”, де він наголошує, що “інтелігенція як окрема верства сучасних
капіталістичних суспільств характеризується, загалом і в цілому, саме
індивідуалізмом і нездатністю до дисципліни й організації” [261, 254]. Не
вважав інтелігенцію класом і радянський партійний діяч, літературний критик,
нарком освіти у 1917 – 1929 рр. А.Луначарський, який під час дискусії 1925
року, присвяченої проблемі інтелігенції, у своїй доповіді заявив: “Інтелігенція
не клас... Це достатньо строката, складна, своєрідна група, але якщо вона не
клас, то все ж вона повинна знайти своє місце між класами. Вона за багатьма
властивостями може бути зарахована до ремісничої частини дрібної буржуазії”
[271, 19].
Таким чином, більшовики, не визнавали інтелігенцію за окремий
експлуататорський, антагоністичний пролетаріатові клас, але вважали її
антипролетарською за своєю сутністю верствою населення. За їхніми уявленнями,
інтелігенція належала до “старого світу” й розглядалася радянським керівництвом
як “середня верства, певна частина дрібної буржуазії і за своїм походженням, і
за кустарним типом свого специфічного виробництва”, що “ніколи не була класом і
ніколи ним не буде” [389, 24], а це означало, що вона, безсумнівно, повинна
розділити долю буржуазії як класу, ворожого пролетаріатові.
Звинувачуючи інтелігенцію в “нехлюйстві, недбалості, неохайності,
неакуратності, нервовій поспішності”, а також у “дрібнобуржуазному” характері
її існування [261, 254], В.Ленін водночас визнавав неможливість побудови без її
знань та досвіду нового соціалістичного суспільства й вважав за необхідне
тимчасово скористатися нею для успіху “справи пролетаріату”. На необхідності
використання інтелігенції, розпочатого із залучення її до співробітництва з
радянською владою, неодноразово наголошував А.Луначарський у своїх статтях і
доповідях. “Інтелігенція, – писав він, – виявляється бажаним і необхідним
співробітником для збереження тієї високої культури, на якій повинна стояти
пролетарська культура для свого подальшого просування. Отже, пролетаріатові
найвищою мірою потрібне співробітництво інтелігенції” [271, 21]. Використання
інтелігенції планувалось проводити під пильним контролем її з боку пролетаріату
та його головного “натхненника” – партії. Відомий теоретик більшовицької партії
М.Бухарін також наголошував на необхідності використання старої інтелігенції,
особливо технічної, як матеріалу, “необхідного для побудовчого періоду”
комуністичного суспільства. Але при цьому він указував, що принципово повинен
змінитися характер функції, яку виконуватиме ця інтелігенція. У своїй роботі
“Экономика переходного периода” М.Бухарін так обґрунтовував цю думку: “З
діалектичним перетворенням буржуазної диктатури на диктатуру пролетарську
технічна функція інтелігенції з капіталістичної перетворюється на
суспільно-трудову...” У новій системі суспільно-трудової ієрархії технічна
інтелігенція, з одного боку, стояла б над величезними масами робітничого класу,
а з іншого, вона підкорялася б його колективній волі [246, 105 – 107]. І тут
виникала проблема, яку бачили більшовицькі ідеологи й характер розв’язання якої
обумовлював особливості взаємин влади із старою інтелігенцією. Найбільш ясно цю
проблему побачив і висловив усе той же М.Бухарін: “Переможець-пролетаріат
змушений використовувати старі кадри службовців, спеців, інтелігенції взагалі.
Завдання їх переробки, при їх культурній вищості (у значенні кваліфікації, але
не височини того чи іншого типу культури), – є додаткове, і при тому вкрай
важке завдання” [245, 184]. Вирішення цього завдання більшовики вбачали в
скорішому здійсненні “культурного підйому мас”, для чого знов-таки необхідно
було максимально використати стару інтелігенцію, й у винайденні важелів впливу
на неї, які б зробили інтелігенцію залежною й слухняною по відношенню до влади.
Важливість цієї ролі інтелігенції в житті радянського суспільства визнавав і
один з більшовицьких лі
- Киев+380960830922