РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ПРОТИПОЖЕЖНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЗЕМСТВ
2.1 Законодавче підґрунтя протипожежної роботи земських установ
Ефективність роботи будь-якого органу місцевого самоврядування в першу чергу залежить від меж повноважень та законодавчої бази, що створюється державою й регламентує його діяльність. Саме тому на дієвість протипожежної роботи земських установ, напрямки діяльності щодо протипожежного захисту українського селянства, фінансування протипожежних робіт значний вплив справляла правова база в галузі пожежної безпеки сільських населених пунктів Російської імперії.
Під протипожежною роботою у пореформений період розуміли комплекс заходів направлених з одного боку на попередження пожеж та їх руйнівної дії, а з іншого - на ліквідацію негативних наслідків вогняної стихії шляхом створення системи допомоги погорільцям та формування сил і засобів для гасіння пожеж.
Перші законодавчі акти з питань протипожежного захисту селянства з'являються на початку ХVІІІ ст. Проте до середини ХІХ ст. їх вплив на протипожежний стан сільських населених пунктів виявився досить мізерним. У першу чергу така ситуація пояснювалася відсутністю дієвого контролю за дотриманням правил пожежної безпеки, значною кількістю органів на які покладалися обов'язки щодо здійснення протипожежних заходів, незначним впливом державних органів влади на кріпосне селянство, непроведенням кодифікації нормативних актів із питань протипожежного захисту населених пунктів. Значна кількість нормативних документів, що регламентувала питання протипожежної безпеки навіть на початку ХІХ ст. суперечила чинному законодавству в інших галузях права.
Першим кроком на шляху врегулювання цих проблем та правових колізій стало прийняття в 1832 р. Будівельного та Пожежного статутів [73; 74]. Вимоги стосовно сільського будівництва регламентувалися розділом "Про будівництво в поселеннях" [73, 97-107]. Статут визначав порядок розміщення будівель на ділянці залежно від її розмірів. При цьому частину ділянки вимагалося використовувати під город для створення деякого протипожежного розриву. Наприклад, при ширині ділянки 14 сажень - 8 або 10 сажень відводилося під будинок і подвір'я, а 4 або 6 сажень - під город. Також рекомендувалося ділянки з усіх сторін обсаджувати деревами для більшої безпеки від поширення вогню, а лазні, кузні, сушильні розміщувати за межами садиб [73, 101].
Указ Сенату 1834 р. для державних селян Лівобережної України став першою спробою в ХІХ ст. спрямованою на координацію заходів, які б обмежували поширення вогню під час пожеж у сільських населених пунктах шляхом безпечного розпланування будівель. Цей документ забороняв будуватися селянам без дозволу сільської влади, а також визначав приблизну відстань від житлових помешкань до місць застосування відкритого вогню [4, 51]. Крім цього законодавчого акту, в галузі протипожежного захисту сільських населених пунктів у першій половині ХІХ ст. виходять "Наказ чинам і служителям земської поліції" від 3 червня 1837 р. та спроектовані Міністерством державних маєтностей типові плани казенних поселень у 1840 р. [23, 15]. Ці постанови, одначе, не дали помітних наслідків у зменшенні кількості пожеж та збитків від них на Лівобережній Україні. По-перше, вони не торкалися поміщицьких маєтків, а по-друге, селяни намагалися уникнути виконання пожежної повинності, або взагалі не з'являючись для ліквідації пожежі, або прибували на неї без інвентарю та коней [75, 263].
Значна кількість пожеж у селах краю виникала внаслідок господарської діяльності селян. Між тим лише у 1853 р. уряд звернув увагу на врегулювання часу випалювання степів під посіви на Україні. Оскільки взагалі заборонити його було неможливо через використання цього засобу для знищення бур'янів та заради добрива, закон визнав можливим випалювання степів до настання спеки. Для Херсонської, Катеринославської, півдня Полтавської губерній та Бессарабської області строк випалювання степів визначався до 1 квітня (наказ від 20 лютого 1853 р.) [76, 49].
8 червня 1867 р. вийшов циркуляр міністра внутрішніх справ про благоустрій міст і сіл, який фактично дублював вже існуючі правила. На основі цього розпорядження місцевими губернаторами Лівобережної України були видані власні настанови. Зокрема, із листування пристава 1-го стану Золотоніського повіту Полтавської губернії з волосними старшинами від 16 січня 1868 р. відомо, що 31 грудня 1867 р. полтавський губернатор видав інструкцію, яка містила пункти про дотримання заходів пожежної безпеки [77, 18]. Інструкція не носила конкретний характер, а дублювала лише загальні положення Будівельного та Пожежного статутів. Так, п. 8 інструкції вимагав, щоб на будівництво споруд був дозвіл волосної старшини. Пункти 9-й - 24-й торкалися проблем беззастережного виконання пожежної повинності, правильного розпланування дворів, улаштування димоходів, печей тощо [77, 18-19].
Законодавство щодо протипожежної роботи земських установ розвивалося у трьох напрямах: формування нормативної бази розвитку пожежної справи на місцях, правове забезпечення земського протипожежного страхування та законодавче підґрунтя протипожежної діяльності.
Положення від 1 січня 1864 р. поклало нагляд за пожежною справою в сільській місцевості на земства [78, 126; 79, 1-7]. Однак, впродовж десяти років земства фактично не займалися цією справою, оскільки чітко визначених прав у цій галузі вони не мали. Лише 16 червня 1873 р. урядом прийнято закон про надання повноважень земським організаціям щодо встановлення правил із протипожежного захисту поселень [80, 286]. Проекти місцевих постанов складалися губернськими земськими зібраннями і передавалися на розгляд губернатору. В свою чергу начальники губерній могли входити з поданням про створення відповідної постанови в губернське зібрання. З питань, які викликали суперечки, остаточне рішення залишалося за Сенатом. За виконанням місцевих протипожежних постанов спостерігала поліція, а розгляд справ про порушення цих правил покладався на мирових судд
- Київ+380960830922