розділ 2.2). З іншого боку, анумівці
виставлялися в улаштованих за кордоном українських вернісажах, найпомітніші з
яких відбулися в Празі (1926, 1933 роки), в Брюсселі (1927 р.), Берліні (1933
р.), Варшаві (1934 р.), Римі (1938 р.) та в багатьох інших містах Європи [257;
403; 460].
Велике загальнонаціональне значення мала спільна діяльність галицьких та
емігрантських організацій з увіковічення пам’яті загиблих борців за волю
України, хоча вона й не досягла бажаного розмаху, обмежившись окремими
заходами. Для проведення праці з пошуку та упорядкування місць їхніх поховань
уже в червні 1921 р. у Львові постав Крайовий комітет охорони воєнних могил на
чолі з І. Крип’якевичем та Б. Гнатевичем. Наступного року його заборонила
влада, але цей громадсько-патріотичний рух не вдалося задушити, тож у червні
1927 р. виникло Товариство охорони воєнних могил (ТОВМ), яке на 1935 р. зросло
до 33 філій із 3 тис. членів [243; 302].
Одним із пріоритетних завдань ТОВМу стало зібрання матеріалів про українських
вояків, похованих за кордоном. У його реалізації товариство спиралося на
підтримку емігрантських організацій. Завдяки такій співпраці були складені
карти їхніх поховань на терені Чехословаччини, Австрії та інших європейських
країн. Відтак почали будувати плани щодо охорони могил та відкриття монументів
українським воякам, які знайшли вічний спокій на чужині. Перший здобуток у
цьому напрямі приніс 1922 р., коли Крайовий комітет охорони воєнних могил разом
з віденським Українським допомоговим комітетом домоглися від міської ради Відня
перегляду рішення про знесення українського цвинтаря в Гмідні (Австрія), де в
таборі загинуло понад 30 тис. українських переселенців. Наступного року за
допомогою місцевої української громади тут здійснили ексгумацію та перенесення
останків, упорядкували й установили нові могильні хрести. З-поміж багатьох
подібних дій, огляд яких у “Ділі“ здійснив невідомий автор [243], відзначимо
акцію, проведену ТОВМ разом з українською громадою Берліна. В 1927–1929 роках
вони спільними зусиллями здійснили перенесення останків визначних військових та
політичних діячів ЗУНР (Вітовського, Чумака та ін.) до спільної могили, над
якою встановили великий постамент.
Розмаїттям форм і напрямів співпраці галицьких та емігрантських інституцій, а
також масштабними планами у соціальній сфері відзначалося ТОНУЕ. Їхня
реалізація мала сприяти вирішенню емігрантської проблеми в Галичині, зокрема
упорядкуванню переселенського руху та покращенню адаптації, соціальної
захищеності українців за кордоном — у місцях нового поселення чи тимчасового
перебування.
Пропагуючи гасла: “Жоден емігрант не повинен виїхати без нашого відома“,
“Українці, не кидайте рідної землі!“, ТОНУЕ розгорнуло широку
інформативно-просвітницьку роботу серед населення східногалицьких воєводств
щодо умов виїзду та праці в різних країнах Європи та Америки. Водночас його
провідники розуміли, що стримати еміграцію не вдасться, тому вони намагалися
зменшити її негативні наслідки. У статті з нагоди десятирічного ювілею ТОНУЕ
наголошувалося, що впродовж 1924–1934 років його філії-бюро полагодили понад
62,3 тис. справ, тож тією чи іншою мірою спричинилися до вирішення долі такої ж
кількості українських емігрантів [308].
Важливу роль у діяльності ТОНУЕ відігравала видавнича справа. Масовими тиражами
випускалася довідкова література, яка інформувала про умови виїзду та
облаштування за кордоном. Його періодичний орган “Український емігрант“ у
1926–1939 роках виходив тиражем від однієї до трьох тисяч примірників.
Спираючись на широкі зв’язки з осередками української еміграції, на початку
30-х років ТОНУЕ висунуло проект заснування на комерційно-торговельних засадах
Українського колонізаційного товариства, вартість реалізації якого оцінювалася
в 100 тис. зл. Суть ідеї полягала у придбанні концесії на право самостійно
вербувати емігрантів для переїзду до різних заокеанських країн, передусім до
Аргентини. Крім того, передбачалося скуповування там вільних земель і
розміщення на них переселенців. Унаслідок тривалих переговорів вдалося
переконати польський уряд у доцільності таких планів, але на початку 1933 р.
було припинено вільний виїзд до Аргентини. Спроби налагодити колонізаційну
акцію до Бразилії, Парагваю, Болівії та інших країн Південної Америки, куди
виїжджали представники товариства для переговорів з їхніми урядами, також не
принесли наслідків [115, арк. 4–7;117, арк. 9–10; 122].
На хвилі подальшого пожвавлення переселенського руху ТОНУЕ посилило діяльність
у напрямі надання допомоги реемігрантам, а також пошуку переселенців у чужих
краях. Лише 1933 року 1,5 тис. українцям, що повернулися до Польщі, була надана
матеріальна підтримка, а також допомога при працевлаштуванні. Через створені
тоді у багатьох галицьких містах так звані агенції сотні родин знайшли своїх
близьких. У відкритому ТОНУЕ “Детинці“ певний час перебувало до 500 українських
дітей, чиї батьки загубилися в “емігрантській круговерті“ [117, арк. 14–15, 19;
272].
Діяльність ТОНУЕ мала реальний вплив на державну еміграційну політику. Зокрема,
на його вимогу були створені сприятливі умови для виїзду українських сезонних
робітників до Німеччини, кількість яких лише в 1928 році, згідно з даними
часопису “Діло“ (1928 р., 6 червня), зросла у вісім разів, досягнувши 3 тис.
осіб. З другого боку, таким же шляхом за наполяганням товариства був обмежений
виїзд переселенців до Сан-Пауло (Аргентина), де наприкінці 30–х років склалися
несприятливі умови. Матеріали з діяльності ТОНУЕ засвідчують чимало подібних
фактів.
Таким чином, у міру своїх можливостей та потреб громадські товариства Галичини
та організов
- Київ+380960830922