РОЗДІЛ 2.
ПЕРЕДУМОВИ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ
ДЕПОРТАЦІЇ УКРАЇНЦІВ З ПОЛЬЩІ
2.1. Суспільно-політичні передумови й динаміка процесу депортації
27 липня 1944 р. між РНК СРСР та ПКНВ була підписана Угода про радянсько-польський державний кордон, у відповідності з якою значні українські етнічні території знову перейшли під владу Польщі[243, 17 - 19]. 9 вересня 1944 р. була укладена угода між РНК УРСР та ПКНВ, яка передбачала депортацію українців з території Польщі в УРСР і поляків з УРСР в Польщу[230, 287 - 293]. Депортацію українського населення Закерзоння не слід розглядати як винятковий і нічим не зумовлений процес. Важливо з'ясувати причини депортації та мету, що її переслідували держави, котрі були зацікавлені у вирішенні українського питання й у тій чи іншій мірі мали причетність до депортаційних процесів.
Розселення предків сучасних українців на захід чітко простежується аж до берегів Вісли. Ряд дослідників довели, що населення, яке колонізувало сучасні східні землі Польщі мало виразне східнослов'янське походження[285, 25-38]. Кожна із перелічених земель була складовою Київської Русі, Галицько-Волинського князівства.
Холмщина - історико-етнографічна область, що займає територію на захід від середньої течії Західного Бугу. Західна межа Холмщини проходить частково по р.Вепр. Холмщина у 1340-1377 рр. перебувала під владою Литви, 1377-1387 рр. - Угорщини, далі аж до 1795 р. - Польщі. До 1809 р. - під владою Австро-Угорщини, до 1914 р. - Російській імперії. 1919-1939 рр. - Холмщина перебувала під владою відновленої Польщі й до червня 1944 р. - Німеччини[307, 535 - 537]. Лемківщина розташована в українських Карпатах між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до р. Попрад у Словаччині. З 1340 р. до 1772 р. була під владою Польщі. Далі до 1914 р. - у складі Австро-Угорщини. З 1919 до 1939 р. Лемківщиною володіла Польща, далі до 1944 - Німеччина. [306, 150 - 152]. Підляшшя - історико-етнографічна область, що займає територію між Холмщиною на півдні й р.Нарвою на півночі, Мазовією на заході та Волинню й Поліссям на сході. З 1340 належала до території Литви. З 1596 р. - Польщі. Внаслідок трьох поділів Польщі була включена до Австро-Угорщини та Прусії. З 1812 р. до 1918 перебувала під владою Росії, до 1939 р. - Польщі, до 1944 р. - Німеччини[306, 364 - 365].
Згадані землі були невід'ємною складовою частиною української етнографічної території. І хоча з середини ХIV ст. вони належали іноземним державам, більшість населення їх, попри денаціоналізуючу політику країн-загарбників, зберегла свою етнічну окремість[236, 4 - 20; 368, 77 - 85; 347, 59 - 76]. Після нетривалого існування Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки, у склад яких входили Холмщина, Лемківщина, Підляшшя та Надсяння, ці землі були захоплені Польщею. Всі українські землі, що відійшли до складу Польщі після 1921 р. мають збірну історико-публіцистичну назву "Закерзоння".
Відповідно термін "Закерзоння" вживається для позначення українських земель на захід від "лінії Керзона" - умовного східного кордону Польщі, що був прийнятий 6 грудня 1919 року в Парижі Найвищою Радою держав Антанти. Лінія проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ-Устилуг, на схід від Грубешова через Крилів, далі західніше Рави-Руської і на схід від Перемишля до Карпат. Власне назва пішла від імені міністра закордонних справ Великобританії Дж.-Н. Керзона, що запропонував більшовикам припинити наступ Червоної Армії на цій лінії. [305, 206-207; 368, 142 - 143; 291, 36].
Найкраще означення терміну "Закерзоння" дав на восьмидесятому році від часу його виникнення молодий український історик у Польщі Петро Тима: "Закерзоння - це результат і заразом підсумок відвічного українсько-польського суперництва за землі колишнього Галицько-Волинського князівства, а безпосередня поява пов'язана з українсько-польською війною за Східню Галичину (Західну Україну) та іншими війнами на колишніх польських східних кресах в 1918-1921 роках"[305, 10].
Новий кордон між СРСР та Польщею, встановлений у 1944 р., пролягав по так званій "лінії Керзона" із деякими відхиленнями на користь Польщі. Саме з цих регіонів у 1944 році було розпочате відселення української людності.
Взаємовідносини українців та поляків, з XVI, якщо не з ХІІІ чи ХІ ст., важко назвати дружніми. Випадки співпраці були, проте домінували утиски, війни, періодично відбувалися повстання українців проти польського панування. Не зняло протиріч і захоплення Південної Польщі Австро-Угорською імперією. Поляки займали абсолютну більшість адміністративних посад і домінували в рядах панівного прошарку, використовуючи це для подальшого гноблення інших націй.
Ще більше загострились відносини у ХХ столітті. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. закінчилась поразкою Західно-Української Народної Республіки. Рішення Ради Послів про надання автономного статусу заселеним українцями територіям так і не було виконане. Політика міжвоєнної Польщі щодо національних меншин коливалась між "інкорпораційною" програмою націонал-демократів, що передбачала створення мононаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин, та "державною асиміляцією окраїн" прихильників маршала Юзефа Пілсудського, яка мала зробити представників непольських народів свідомими громадянами і патріотами Польщі. В подальшому й ця програма передбачала національну асиміляцію неполяків. Більш гнучкою була "волинська політика" воєводи Юзевського, що мала спочатку зробити законослухняними громадян Волині й Полісся[348, 70 - 73]. Проте головними наслідками удач та провалів цих політичних курсів були дві пацифікації українських сіл, поступова ліквідація українського шкільництва, ізоляція та переслідування українського руху на Волині, руйнування церков на Холмщині й Підляшші, концентраційний табір у Березі Картузькій та ін. Посилило ворожість націй і відоме рішення уряду Польщі в березні 1939 р. про
- Київ+380960830922