РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ І СПОСОБИ ПОЛІТИЧНОГО РОЗШУКУ КАРАЛЬНИХ ОРГАНІВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
2.1. Органи політичної поліції та нормативно-правова база їх діяльності
Початок ХХ ст. характеризується загальним зростанням революційного руху у всій Російській імперії, а в історії Наддніпрянської України цей період став часом появи перших українських партій. Український національно-визвольний рух перейшов від боротьби на культурницькій ниві до політичної боротьби. Департамент поліції зазначав: "Украинское движение созревало веками, шаг за шагом расширяя поле своей деятельности и развращая народные массы - поэтому и борьба с ним предстоит тяжелая и утомительная ... выйти из нее достойным победителем, не сделав ни одной уступки, ни одного компромисса с этим внутренним врагом - вот очередная и бесспорно важнейшая задача русского правительства"99.
Небезпеку з боку українських партій добре розуміли не лише високі чиновники, а й прихильники російського самодержавства. Вони були переконані, що "в борьбе с украинской партией [мається на увазі весь український національно-визвольний рух - Л.С.] и несомой ею доктриной должны придти обществу на помощь ... законодатели и правительство"100.
Поява національних партій не залишилась поза увагою органів політичного розшуку Російської імперії. Політичний розшук являє собою систему, що включає виявлення спеціальними структурами з допомогою негласних способів осіб, чий образ мислення і діяльність, згідно існуючого законодавства і традицій, представляють реальну чи приховану загрозу для даного державного ладу та його офіційних представників, присікання такої поведінки, а також попередження подібних явищ у майбутньому101.
Ускладнення взаємовідносин держави і суспільства призвело до формування системи політичного контролю, який передбачав регулярний збір та аналіз інформації різними гілками державного апарату про настрої в суспільстві, ставлення його різних прошарків до дій влади, про поведінку і наміри антиурядових організацій. Політичний контроль завжди включає декілька основних елементів: збір інформації, її оцінку, прийняття рішень, які враховують настрої суспільних груп та мають за мету чинити вплив у потрібному для влади напрямку, а також політичний розшук і репресії при наявності загрози (реальної чи прихованої) державі та суспільству. Не відміняючи репресій, політичний контроль, передбачає певний ухил у бік аналітичної, превентивної діяльності102.
Роль політичного контролю значно зросла у Російській імперії на початку ХХ ст. у зв'язку із зростанням революційних настроїв у суспільстві. Директор Департаменту поліції О.Лопухін у 1904 р. зазначав: "...Революционное движение все росло и росло. Несмотря на страшное напряжение всех сил и общей, и государственной полиции, с успехом действовавших в отдельных, многочисленных случаях движение усиливалось и вширь, и в глубь и дошло до высшей степени напряжения"103, а згодом вилилось у революційні події 1905-1907 рр. Одночасно із заходами щодо зміцнення загальної поліції основна увага приділялась посиленню ролі та значення таємної поліції у боротьбі з політичним вільнодумством104.
Посягання на встановлені форми правління та владу, на життя та безпеку їх носіїв завжди вважалися протиправними діяннями. Найсуворіші покарання у монархічних формах правління передбачались за спроби повалення існуючої влади, адже такі злочини ототожнювалися із злочинами проти особи монарха і обґєднувались під загальним поняттям "зрада" або ж "крамола"105. Адміністративно-каральні органи у Російській імперії були носіями боротьби проти усіх антидержавних дій різних революційних течій. Система карального апарату включала в себе центральні та місцеві органи Міністерства юстиції та МВС. Їх головною метою була боротьба із будь-якими проявами антидержавної діяльності. Протидія революційному руху реалізовувалась через низку місцевих органів Департаменту поліції та його Особливого відділу. До них входили: губернські жандармські управління (ГЖУ), жандармсько-поліцейські управління залізниць (ЖПУЗ), розшукові пункти, охоронні відділення (частина їх була згодом переіменована у районні охоронні відділення).
Жандармсько-поліцейські органи керувалися у своїй діяльності "Положением о мерах к охране государственного порядка и общественного спокойствия"106, яке було затверджено 14 серпня 1881 р. і діяло до 1917 р. Аналіз тексту документа дозволяє зробити висновок, що підстави для оголошення "усиленной охраны" та "чрезвычайной охраны" були сформульовані досить нечітко, а це давало можливість по-різному трактувати нормативно-правовий документ. Більшість губерній, міст та містечок Наддніпрянської України майже постійно перебували в "положений усиленной охраны"107 або ж "на исключительном положении"108, "...в видах более успешного охранения в этих местностях общественного порядка и безопасности"109.
"Положение" ще більше розширювало можливості адміністративно-поліцейських органів110. Місцевим начальникам поліції, а також начальникам ГЖУ та їх помічникам було дозволено робити розпорядження "...о предварительном задержании, ... всех лиц, внушающих основательное подозрение в совершении государственных преступлений или в прикосновенности к ним, а равно в принадлежности к противозаконным сообществам; о производстве во всякое время обысков во всех без исключения помещениях, фабриках, заводах..."111.
Органи політичної поліції при здійсненні дізнань по державних злочинах керувались "Уложением о наказаниях уголовных и исправительных" (1885 р.), "Уголовным уложением"112 (1903 р). Законодавчі акти в "Полном собрании законов Российской империи", "Собрании узаконений и распоряжений правительства", розкривали структуру і компетенцію жандармсько-поліцейських органів. Департамент поліції здійснював керівництво ними через різноманітні інструкції, накази, приписи, що включали в себе широкий комплекс норм.
Циркуляри були основними розпорядчими документами, в яких знайшли своє відображен