РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ТА ІНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ
ПОЛІТИКИ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА ЩОДО УКРАЇНИ
2.1. Загальні принципи та основні концептуальні підходи в політиці Польщі щодо України
Із завершенням комуністичної епохи в історії Європи Україна та Польща опинилися перед необхідністю формування двосторонніх відносин відповідно до викликів нового часу. Готовність обох держав до цього значною мірою грунтується на відповідній ідейно-політичній основі, яка сформувалася шляхом складної еволюції впродовж минулого століття. Зокрема, це стосується польської державної політики та політичної думки ХХ ст. в "українському питанні" в тих аспектах, які відображають ставлення польської сторони до ключових проблем двосторонніх відносин - справи виникнення незалежної Української держави та її кордонів, форм і перспектив міждержавних відносин.
В минулому в українсько-польських відносинах домінувала конфронтаційна парадигма. Відбувалося постійне зіткнення інтересів двох народів, зумовлене неспроможністю компромісного розв'язання проблеми національно-територіального розмежування. При цьому історія України та Польщі була тісно переплетена з регіональними та загальноєвропейськими геополітичними процесами, що здійснювали принциповий вплив на їх історичну долю.
Проблема відповідності постання незалежної Української держави польським національним інтересам та її територіальної форми розглядалася впродовж ХХ століття в межах двох основних напрямів політичної думки, що почали формуватися в к. ХІХ - на поч. ХХ ст. й утворили ідейно-політичне підгрунтя "української політики" Другої Речі Посполитої.
Перший підхід, започаткований націонал-демократами (ендеками) та їх ідейним лідером Р.Дмовським, мав підкреслений антиукраїнський характер. Виникнення незалежної Української держави у ньому вважалося прямою загрозою польським національним інтересам.
Ендеки виробили концепцію інтегрального націоналізму, що передбачала створення Польської держави у кордонах, наближених до історичних. Територіальний підхід Р.Дмовського зазвичай називається інкорпораційним, оскільки передбачав включення до кордонів Польщі не лише земель, які в більшості населяли поляки, але й тих, на теренах яких були або їх більші скупчення, або сильніше проявлялися польські впливи [428, S. 153, 166]. Гадаємо, концепцію Р.Дмовського можна визначити також як конфронтаційну [220, С. 106].
В геополітичному плані головну загрозу існуванню незалежної Польської держави Р.Дмовський вбачав у Німеччині, а основними гарантами безпеки Польщі (відтак) мали стати Франція та меншою мірою Росія (небільшовицька). З цієї причини лідер народовців вважав сприятливим для польських інтересів встановлення спільного кордону з Росією, причому за рахунок розподілу між Польщею та Росією українських, литовських і білоруських земель [358, P. 60]. Незалежницькі прагнення українців розцінювалися ендеками як найбільша загроза здійсненню польських планів на сході. Крім того, вони сприймалися як інспіровані і підтримувані головним чином Віднем та Берліном [428, S. 154].
Протилежний, проукраїнський підхід, був розроблений однією з течій соціалістичного руху на чолі з Ю.Пілсудським, видатним польським політиком і державним діячем ХХ ст. Для політичного світогляду Ю.Пілсудського була характерною глибока недовіра передусім до Росії, як "білої", так і "червоної". На його переконання, подальше існування Росії у формі багатонаціональної імперії становитиме загрозу для Польщі. Тому вважалося, що інтересам Польщі відповідає розпад цієї імперії та встановлення тісної воєнно-політичної співпраці з новопосталими національними державами [358, P. 62-63]. На практиці співпраця з новими постросійськими державами передбачала тісний політичний союз у відносинах з Фінляндією, Естонією та Латвією, унію з історичною Литвою та Білоруссю, політичний та військовий союз із Україною [429, S. 158-160].
Таким чином, геополітичну концепцію Ю.Пілсудського логічно визначити як коопераційну [220, С. 107]. Але водночас потрібно підкреслити значну обмеженість проукраїнської концепції Ю.Пілсудського. По-перше, в територіальному аспекті незалежна українська держава мислилась Ю.Пілсудському та його прибічникам в неповних, з українського погляду, етнографічних межах, що відобразило включення за міждержавним польсько-українським договором від 21 квітня 1920 р. до Польської держави територій, які українська сторона традиційно вважала етнографічно власними - Східної Галичини, відповідних частин Полісся і Волині, Холмщини, Підляшшя [75, C. 98]. По-друге, бачення політичного союзу з незалежною Україною зводилась до вирішення проблеми московського імперіалізму. Поза межами російського контексту вона не мала достатніх позитивних підстав, а крім того, не позбулась рис традиційного польського експансіонізму.
Аналіз національної політики Другої Речі Посполитої щодо української меншини, особливо в останні роки її існування, свідчить про значну подібність практично-політичних підходів націонал-демократів і заснованого Ю.Пілсудським табору "санації", що дає підстави схарактеризувати обидві найвпливовіші польські ідейно-політичні течії як великодержавні, а їх політику в "українському питанні" загалом як конфронтаційну [220, С. 107].
З особливою гостротою конфронтаційний характер польської політики на "східних кресах" проявився в роки Другої Світової війни, ставши однією з причин кривавого польсько-українського протистояння. Деполонізація Західної України [197, C. 257] в період Другої Світової війни та проведена в повоєнний період акція "Вісла" стали кульмінаційним пунктом українсько-польського протистояння в першій половині ХХ ст. і знаменували глибоку безвихідь двосторонніх відносин.
Польська політична думка воєнного періоду формувалася в умовах боротьби за незалежність країни й була змушена рахуватися із, щонайменше, несприятливими польським національним інтересам геополітичними реаліями. Тому в ній виразно посилилась ідея політичної співпраці народів, я
- Киев+380960830922