РОЗДІЛ 2
ЕСХАТОЛОГІЯ В КОНТЕКСТІ ДУХОВНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ "ОСЬОВОГО ЧАСУ"
2.1. Пограничний дискурс "осьового часу" як передумова його реформаторського потенціалу
На даному етапі дослідження ми простежимо процеси, які зумовили появу історичної есхатології, яка вже є есхатологією у власному розумінні - тобто вченням про мету космосу та історії, про їх кінцеві долі і коли стає можливим позитивне розв'язання особистих і вселенських доль як чогось абсолютного.
Історична есхатологія відрізняється від міфологічної тим, що має в своїй основі історично датовані події, які в силу різних причин набувають статусу парадигматичних. При цьому минулі події, які переповідаються часто як сучасні чи очікувані, тлумачаться як надзвичайно важливі чи навіть ключові в історичному процесі. В цих есхатологіях (в яких так само, як і в міфологічних, загострення теми "кінця світу" є способом реагування на тривожні сигнали можливих змін на гірше) реальні події, відбуваються в певний час та їх інтерпретує людина, яка безпосередньо їх переживає (беручи в них участь чи осмислюючи їх, якщо йдеться про справи минулі: у Старому заповіті - це Вихід (втеча євреїв з Єгипту у 13 ст. до н. е.), катастрофи 8 і 6 ст., політичне знищення Іудеї та Ізраїлю.
Історична есхатологія (яка має місце в іудаїзмі, християнстві та ісламі) не тільки виходить з реальних подій, що вже відбулися, але й передбачає можливість впливу на наступні події в бажаному напрямку (забезпечуючи рух до певної мети, ідеалу) - тобто есхатологічний прогноз не тільки оцінює (діагностує) наявний стан як незадовільний (зазвичай як такий, коли всі лиха максимізовані і, отже, нестерпні, катострофічні), а й пропонує передбачення того, що в результаті відбудеться. На підставі характеру есхатологічних сподівань в історичній есхатології на сьогодні вирізняють три її типи: месіанізм, апокаліптизм та міленаризм.
Час формування есхатологій Старого заповіту припадає на ті століття, які К. Ясперс назвав "осьовим часом" світової історії (Це УІІІ-ІІІ ст. до н.е.). Своє тлумачення специфічної ролі даного відрізку часу в історії (як її "вісі") Ясперс пропонував як певну гіпотезу, але на сьогодні його тлумачення вже знайшло підтримку в історичній, релігієзнавчій та культурологічній літературі і стало загальновизнаним.
Гіпотеза Ясперса підтверджується і сучасною синергетикою, згідно якої точка біфуркації, в якій відбувається перетворення еволюціонуючої системи, виявляється віссю "пасіонарних поштовхів" (Л.Гумільов), які подібно до "життєвого поривання" А.Бергсона дають імпульс розвиткові тих чи інших історичних процесів. Дійсно, впродовж виділених К.Ясперсом віків величезні анклави Європи та Азії опинилися в стані, коли старий світ вже зникає, а новий ще не народився - тобто перебуває в точці біфуркації, отже на "кордоні", у пограниччі.
Психологічно природне (за цих обставин) відчуття вичерпаності попереднього історичного стану та невизначеності майбутнього стає причиною процесів, які відбуваються як в сфері раціонального (філософського - у греків) осягнення дійсності, так і в сфері ірраціонального (зокрема, релігійного).
Вченими сьогодні досліджується пародоксальність "кордону" як певного творчого принципу, як ефект, що спостерігається у багатьох формах існування - біологічних, історичних тощо. Зокрема щодо соціальної поведінки, коли, як свідчать етологи, лісова поляна, берег моря, межа зораного поля і взагалі будь-яка особливість на одноманітній місцевості приваблює живі істоти, коли життя "юрбиться" головним чином на кордоні поділу трьох середовищ - океану, суші та атмосфери. У цьому плані розглядається і "феномен соціального маргіналізму як стану індивідів, які перебувають на межі двох конфліктуючих життєвих укладів. Маргіналізм при цьому може розумітися не тільки як соціальний та науковий феномен, а й як джерело руху до нового" [Цит. по 36, с.76].
Ідея рішучих поворотів в історичному поступі висловлювалась і раніше - і в філософських, і в богословських вченнях - від Августина до Гегеля. Такими поворотами визнавалися моменти божественних одкровень. Головною віссю світової історії християнською думкою, як відомо, визнавалося явлення Сина Божого, що демонструє прийняте в християнському світі літочислення. Ясперс не вважає це правильним з огляду на те, що християнська віра не є вірою всього світу, а також тому, що як історик обґрунтовує "вісь" історії - радикальний поворот в ній - емпірично, знаходячи її там, де з величезною плідністю йшло таке реформування людського буття, яке різко повернуло хід історії, де історичний розвиток змінив напрямок, відмежувавшись від минулого.
Для характеристики пограничного статусу та пограничного дискурсу буття в "осьовий час" візьмемо до уваги три групи факторів:
- соціально-політичні;
- пов'язані з кризою традиціоналізму інтелектуально-духовні;
- ті, що зумовили появу особистостей, здатних розгойдувати старі устої і пропонувати нові ідеї.
Саме поняття "осьового часу" (часу історичного розколу, відриву від минулого) означає, що йдеться про перехідний стан історичного буття. Тим більше, в регіонах, які на той час були представлені домінантними в політичному та культурному відношенні країнами - Китаєм, Індією та країнами Заходу (Греція, Рим та ін.). Його вплив, вважав Ясперс, відчули й інші народи - германські, слов'янські, деякі азійські.
На початку "осьового часу" світ ще тільки вступив у нову фазу свого "переформування", пов'язану з наближенням кризи рабовласницького ладу, з переходом від полісної системи державності до імперій, а також з нагромадженням потужного інтелектуального та духовного потенціалу. Та вже починаючи з УІІ ст. до н.е. політична карта регіону, де й відбувалися найбільш радикальні іноваційні процеси, почала змінюватися. На початку вказаного століття перестала існувати Асірія. У 525 р. до н.е. завершив своє історичне державне буття Єгипет, ставши провінцією Персидського царства (а далі з 332 р. до н.е., увійшовши до імперії О.Македонського, ставши через деся