РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ ПОЯВИ І РОЗСЕЛЕННЯ
СТАРООБРЯДЦІВ-БІГЛОПОПІВЦІВ ТА БЕЗПОПІВЦІВ
В УКРАЇНІ
2.1. Переміщення населення і південного кордону Московської держави у Слобідську й Лівобережну Україну в XVI - на початку XVIII століть
Для дослідження історії старообрядницьких організацій на півдні України вважаємо за необхідне у першу чергу розглянути передумови їх появи на українських теренах і подальшого розселення. До таких, насамперед, можна віднести адміністративно-територіальний, міграційно-демографічний і конфесійний аспекти.
Переміщення південного кордону Московської держави у Слобідську й Лівобережну Україну, яке спричинило й переміщення населення цієї держави, має витоки ще з XVI століття. Вже наприкінці XV ст. намітився занепад Золотої Орди (її називали також Великою або Волзькою Ордою). Вона швидко дробилася й розпадалася на окремі улуси й держави, що стали притягальною здобиччю для її сусідів і, насамперед, для Московської держави. Остання заходилася інтенсивно приєднувати до себе території Ординської імперії, Великих князівств Литви й Русі, Війська Запорізького й т.п.
Ці землі більш густо були заселені у берегових зонах басейнів рік Волги, Дону, Десни, Дніпра, Оки. Степова зона була порівняно менш залюднена: межиріччя Дніпра й Дону належало не густо розселеним кочовим тюркським родинам скотарів і більш густо залюдненим землеробським поселенням та зимникам запорізьких козаків. Межиріччя Волги, Дону й Оки навіть одержало найменування "Дике поле" або "Дикі землі", що натякало на відсутність їх володарів і давало привід для проведення агресивної політики та загарбань. Саме через цю місцевість відбувалися взаємні походи або набіги. Для захисту своїх нових володінь, після "аншлюсу" Рязанського Великого князівства в 1521 р., Владимиро-Московське Велике князівство спорудило на південному кордоні ("Військовій границі") спеціальну фортифікаційну лінію - "Велику Засічну Смугу" [226, с. 380-381; 447, с. 323-324; 448, с. 325; 202, т. 2, с. 304, 342, 352; 202, т. 3, с. 51, 224-228; 223, с. 48-49, 56-57; 382, с. 146].
Будівництво її почалося негайно, в 1521 р., і тривало протягом 45 років. Від міста Переяслава-Рязанського (Рязані) Велика Засічна Смуга простягалася уздовж кордонів по правому берегу ріки Оки до ріки Жиздра через міста: Вєньов-Тула-Ясна поляна-Кропивна-Одоєв-Бєльов. Окрема частина була споруджена від м. Шацьк до гирла р. Пара, при впаданні її в р. Оку, а потім на міста Чобіток-Ряжськ-Скопин. У деяких небезпечних місцях споруджувалися додаткові лінії: Веньов-Тула, Бельов-Ліхвин-Перемишль. [225, с. 103-104; 223, с. 48-49, 56-57; 382, с. 146].
Засічні смуги або засіки являли собою загородження з дерев діаметром стовбура не менше 15 см, повалених хрест-навхрест вершинами убік супротивника. У місцях пропуску населення через смугу, біля найважливіших доріг, будувалися опорні пункти з вежами, острогами, частоколами й звідними мостами. На найбільш імовірних шляхах вторгнень татар споруджувалися міста-фортеці. Ліси, де проходили засіки, називалися заповідними, і законом було заборонено рубати їх або прокладати самовільно через них дороги. Засіки служили для захисту від навали татар і були опорою при наступах чи придушуванні підкореного населення та для закріплення захоплених територій.
Оборона засічної смуги була покладена на прикордонну засічну сторожу. Вона формувалася набором із числа жителів по 1 чоловіку з кожних 20 дворів. На озброєнні в них були пищали, сокири, кирки, по 2 фунти пороху і свинцю. Були й вершники - до 25 тисяч осіб. Уже в другій половині XVI століття засічна варта нараховувала від 30 до 35 тисяч ратних людей, що належали до двох категорій населення: помісного і приписного. До 30-х років XVII ст. уздовж р. Оки та у її Правобережжі налічувалося більше 40 міст - опорних пунктів з дуже великими гарнізонами, чисельність яких досягала півтори тисячі людей у кожному. "Сторожа" засік підрозділялася на станиці (загони), що спостерігали за великими районами перед смугою.
Подальше оволодіння величезними територіями на південь від Великої Засічної Смуги в умовах постійної воєнної небезпеки вимагало спорудження нової великої лінії (1635-1647 рр.). Названа "Бєлгородською Смугою", вона простягнулася від міста Тамбова (1636 р.) через міста Козлов (1636 р.) - Добрий (1647 р.) - Сокольськ (1647 р.) - Усмань (1645 р.) - Орлов (1646 р.) - Воронеж (1586 р.) - Ольшанськ (1642 р.) - Усєрд (1637 р.) - Новий Оскол (1647 р.) - Яблонов (1647 р.) - Короча (1638 р.) - Бєлгород (1598 р.) - Карпов (1644 р.) - Хотмишськ (1640 р.) - Вольний (1640 р.) - Ахтирка (1657 р.). На початку 40-х рр. XVII ст. усього було побудовано 18 фортець (поселень або міст), а також 2 укріплених райони: під Сєвськом (у Комарицькій волості), та в Лебедянському повіті. У фортецях була зосереджена велика кількість гармат. Так у Рильську, наприклад, їх налічувалося 37 одиниць. Загальна кількість служивих людей у поселеннях Бєлгородської смуги становила 10 тисяч чоловік великоросів [447, с. 323-324; 448, с. 325; 225, с. 103-104; 223, с. 48-49, 56-58; 382, с. 161-166, 367-372, 293-307, 402-515; 202, т. 2, с. 304, 342, 352; 202, т. 3, с. 51, 224-228; 287, с. 6].
А кількісний склад сторожі до середини XVII ст. досягав уже 45-50 тисяч душ чоловічої статі. З урахуванням родин, цифра мала збільшитися в 4-5 разів, тобто до 200-250 тисяч чоловік.
Ще пізніше, в 1679-1680 рр., була споруджена Ізюмська смуга (Нова лінія). Від м. Цареборисова (нині - с. Червоний Оскол) уздовж рік Сіверський Донець і Мжа вона простягнулася на 200 верст до Коломака [223, с. 58-59, 242; 287, с. 5, 149-155].
Крім сторожі, у фортецях та окремих містах розселялися стрільці. Стрілецьке військо було організоване в 40-х рр. XVI ст. й існувало аж до реформ царя Петра I Романова, в 20-х рр. XVIII ст. Стрільці жили окремими слободами, одержуючи зі скарбниці грошове й хлібне жалування, їх також наділяли землею. Земля призначалася в спільне користування всі