Земельне питання в Чернігівській губернії (лютий 1917 - березень 1921 рр.).

РОЗДІЛ 2
ЗЕМЕЛЬНЕ ПИТАННЯ НА ЧЕРНІГІВЩИНІ
(ЛЮТИЙ 1917 - КВІТЕНЬ 1918 рр.)
2.1. Аграрні відносини напередодні повалення самодержавства
Дослідження земельних перетворень революційної доби обумовлює необхідність порівнільного аналізу стану аграрного сектора з дореволюційним. Це дає можливість оцінити прийнятність аграрних програм різних політичних сил в економічних та природно-кліматичних умовах губернії та реальні здобутки реформування на місцях. Територія Чернігівської губернії на 1914 р. займала площу 52 398 км2 (10,2 % території України ) [336, c.11-13], посідаючи за цим показником друге місце серед 9-ти українських губерній після Харківської [324, c.3]. В Чернігівській губернії у 1917 р. нараховувалося 15 повітів (187 волостей): Борзнянський, Глухівський, Городнянський, Козелецький, Конотопський, Кролевецький, Мглинський, Ніжинський, Новозибківський, Новгород-Сіверський, Остерський, Сосницький, Стародубський, Суразький та Чернігівський. В їх складі перебувало 3098 сільських населених пунктів: 1736 сіл, 1316 хуторів, 31 слобода, 11 станцій та 4 селища [348].
Географічне становище губернії обумовлене історичним фактором. Розташована на прикордонні з територією російських губерній (північний схід, схід), на півдні вона межувала з Харківською та Полтавською губерніями, на заході- з Київщиною, на півночі - з територією Західного краю (пізніше територія увійшла до складу Білоруської СРР). Отже, розгляд подій, особливо переломних моментів історії, якою була епоха, що нами досліджується, неможливий без врахування цього чинника.
Невід'ємною складовою географічного фактора є розмір та структура земельного фонду. Непридатні для сільського господарства землі Чернігівської губернії (дороги, річки, болота, озера, яри і т.д.) на кінець XIX ст. складали 5,2 % загальної площі (246 265 дес.) Більша частина незручних для сільського господарства земель (140 тис. дес.) була зайнята болотами та озереми. Так, лише болото Трубайло, розташоване на території Ніжинського повіту, займало 12 тис. дес [320, c.57; 85, арк.35] Отже, гостро поставала проблема меліорації заболочених земель, і з 1880 р. за ініціативою земств болота стали осушувати [327, c.3].
Територію Чернігівщини перетинали 110 річок та їх приток, які належали до басейну Дніпра [357, c.5-13], а 46,7 тис. дес. землі знаходились під ярами. Яри були найбільше поширені у Кролевецькому та Новгород-Сіверському повітах. Їх площа невпинно поширювалась. З 1898 р. земства взялися за боротьбу проти розростання ярів. Площа сипучих пісків на 1895 р. досягла 63,6 тис. дес., землеробство зазнавало значних збитків від їх наступу. Найбільше потерпали Суразький, Городнянський, Чернігівський та Остерський повіти. Близько 50 тис. дес. землі займали дороги, вулиці, цвинтарі [320, c.57; 327, c.3].
Структура орних земель також була строкатою. Зокрема, суглинки займали 31 % земель, чернозем разом з деградованим - 18 %, лісові ґрунти - 14 %, суглинки та піщані ґрунти - 22 %, 15 % земель віднесені до змішаних. Як бачимо, в губернії домінували малородючі ґрунти, а чорноземи були бідними на гумус [330, c.13-14]. Чорноземні родючі ґрунти були поширені лише в південних частинах Ніжинського, Конотопського, Козелецького та Борзенського повітів [327, c.26]. Отже, низька якість ґрунтів негативно впливала на землеробство та загострювала проблему землезабезпечення. Якісна контрасність грунтів змушувала, на відміну від чорноземних регіонів, розглянути норми розподілу земель майже для кожної волості окремо.
За Всеросійським переписом 1897 р. в Чернігівській губернії проживало 2297,9 тис. чоловік (9,8 % від загальної кількості по Україні) [333, c.11]. Характерною особливістю демографічних процесів була потужна хвиля мігрантів. За цим показником губернія посідала третє місце в країні, і друге серед українських губерній (після Полтавської), а кількість переселенців за 1906 - 1912 роки становила майже половину природного приросту чисельності населення [320, c.22]. Але на 1 січня 1914 р. населення губернії зросло до 3131,5 тис. чоловік [336, c.18-20]. За цей час, як бачимо, чисельність населення збільшилась на третину, що зумовлювалося потужним природним приростом, на що вказувала значна питома вага осіб дитячого та юнацького віку. В роки I світової війни майже 300 тис. було мобілізовано до лав армії [384, c.109]. Про кількісний склад населення губернії на 1917 р. ми маємо дисперсні дані: 2541,8 [384, c.109], 2767,5 тис. чоловік [348, c. 67; 526, c.31], що безперечно пояснюється неуніфікованою методикою обліку. Ми схиляємось до цифри 2541,8 тис. чоловік, якою враховане тільки наявне на момент перепису населення губернії.
Важливим показником демографічної ситуації є щільність населення, що свідчить про рівень освоєності території та економічного розвитку. На 1916 р. по губернії на 1 кв версту припадало 68 чоловік. За цим показником Чернігівщина займала 5 місце серед 9 українських губерній. По повітах цей показник розподілявся вкрай нерівномірно (дивись Додаток А). Як бачимо, щільність населення Чернігівщини була дещо меншою від середньоукраїнської. Це можна пояснити наявністю значної кількості лісних угідь. Відповідно до даних таблиці чітко простежується тенденція: показник щільності населення більший в тих повітах, де переважали родючі ґрунти або промислові центри.
Основну масу населення (85 %) складали селяни. Проте різку межу між сільським і міським населенням в соціально-класовому відношенні провести складно. Якщо радянська історіографія намагалася чітко відмежувати селянство і робітників як представників різних класів, то сучасний німецький дослідник Б. Бонветч прийшов до висновку, що в Російській імперії, а ні селян, а ні робітників "у чистому вигляді" не існувало. На його думку, селянин міг поєднувати в своїй особі як найманого робітника, так і ремісника [394, c.188].
Ця теза підтверджується даними і по Чернігівщині, де були досить поширеними кустарні промисли, в яких задіяне переважно селянство. За кількістю кустарів у 1916 - 1917