розділ 2.1. “Індивід” і “особистість” у християнській філософській традиції.
Загально відомо, що антична думка виникає на основі суто телесної інтуїції
міфосвідомості, де міф постає не уявою, вигадкою та фантастикою. Він – це
справжня дійсність, сам почуттєво – матеріальний космос є одночасно і жива
істота, і міф. Антична общинна власність, формуючи умови виживання роду,
істотно обмежувала автономність індивіда. У грецькій мові часу IV століття до
н.е. відсутнє навіть слово, що відповідає поняттю “особистість”, його місце
займає термін “душа”. Якщо подивитись на витвори грецької скульптури, то ми
побачимо, що вони позбавлені погляду, їх внутрішній склад не виявляється як
знаюче себе внутрішнє життя в тій духовній зосередженості, про яку завжди
розповідають очі. Увага приділяється лише пластичності та красі тіла, але не її
внутрішньому змісту.
Проблема людини в філософії завжди пов’язується з іменем Сократа.
Загальновідомо, що саме він повернув філософію обличчям до людини, а можливо й
надав філософії людського обличчя. Людина як самостійний моральний суб’єкт,
суб’єкт самосвідомості та вибору вперше з’являється саме у його філософії.
Розуміння людини, як філософської проблеми, й питання про самопізнання в
Античності виявляються тісно пов’язаними. І дійсно, навіть виникають ці
проблеми в давній Греції практично одночасно. А точніше, можна сказати, що у
Сократа проблема людини є висновком із проблеми самопізнання, а у софістів –
навпаки, тобто проблему самопізнання можна оцінювати лише у світлі знаменитої
фрази Протагора “людина є міра всіх речей”. Для Сократа самопізнання стає
головною і єдиною метою. Переносячи істину в рішення внутрішньої свідомості,
він вступив в антагонізм до того, що вважав правильним і істинним афінський
народ. Усупереч указам дельфійського оракула, він встановив принцип: людина
повинна дивитися в себе, щоб знати, що є істина. Це означало переворот
грецького духу, який полягає в тому, що місце оракула тепер зайняло
індивідуальне самопізнання кожної мислячої людини. Й це самопізнання є новий
бог афінян. Сократ встановив загальний принцип філософії майбутніх часів, силою
якого є божественне право свідомості, право знання або суб’єктивної свободи.
Платон розповсюджує ідею активності людської свідомості на увесь фізичний
світ. Він розробляє ідею душі, а душа в Античності – це життя, принцип
життєвості. Індивідуальність завжди має почувати себе вільною, але в Античності
на людське існування накладена печатка долі. Розквіт грецької філософії в
період класики саме й вчить про те, що душа тут є не особистість, а “самодвижне
число”. Особистості, з її неповторною долею, з її потребою в багатобічній
діяльності Платон, як і античність в цілому не знає. На відміну від останньої
християнство відкриває новий смисл душі, душі начебто з “відкритими очима”, яка
обдарована музичним почуттям, яка приховує у собі повноту усіх життєвих сил.
Для того, щоб зрозуміти платонівську ідею бога, ми повинні перш за все
осмислити його як умоосяжне, незмінне, необхідне і вічне. Тобто, бог Платона –
це “живий індивід, наділений усіма основоположними атрибутами Ідеї ...(Ідея –
це зовсім не особистість, навіть не душа: в найкращому випадку – це умоосяжна
причина, в якій особистісного набагато менше, ніж в якій-небудь речі)” [96, с.
601]. Тому абсолютно зрозуміло, чому світ Платона сповнений богів.
У філософії Арістотеля присутні, з одного боку, релігійно-етична
антропологічна тенденція, в якій людина й природа роз’єднані, а з другого –
космологічно-натуралістична спрямованість думки, що констатує її нерозривний
зв’язок з усім світом. Тобто, основні проблеми сучасної філософії людини (її
природа й сутність, призначення, співвідношення душі і тіла та ін.) були
сформульовані (проте не вирішені) в Стародавній Греції. (Див. Арістотель. “Про
душу”).
В епоху еллінізму з’являються риси моралізму, сентименталізму, романтизму і
гострого інтересу до повсякденних потреб життя. Виникають твори, що досліджують
різні людські характери. Так Теофраст (учень і сподвижник Арістотеля) пропонує
30 замальовок людських образів: “Лестник”, “Марнотрат” тощо. “Елліністична
особистість – це результат рабовладіння, а рабовладіння – це одна із
максимально телесно – речових епох”, вважає Лосев В.Ф. [42, c.256]. Відповідно
до цього змінювалися уяви про богів. Наприклад, боги античної міфології мали
залишатися силами природи, тому, що бог не повинен зображуватися як таке, що
всередині себе є абсолютно вільною духовністю. Боги класичної елліністичної
доби залишаються силами природи, але не в значенні загальної всеосяжної
природи, а як конкретної, й тому обмеженої діяльності сонця, моря і т.д.
Перемога над стародавніми богами – це перемога духовно індивідуальних богів,
вважає Г.В.Ф. Гегель, над силами природи, тому бог класичного мистецтва має
духовну й тілесну індивідуальність, але не постає єдиним, а лише особливим
божеством. “...усі імена богів вказують на живі энергії, або сили, які наділені
самостійною волею, які діють в людському житті і згори визначають людські долі.
…Релігійно налаштований грек відчував себе знаряддям в руках великої кількості
божественних сил, яким в решті – решт були підпорядковані не тільки його дії,
але навіть думки” [96, с. 593]. Тому першою особливістю грецьких богів є життя.
Ким би не був такий грецький бог, він завжди буде живою істотою, як і самі
люди, з тією різницею, що життя людини обов’язково закінчується, а грецькі
боги, на відміну від людини, ніколи не помирають. Друга особливість цих
безсмертних богів в тому, що вони набагато більше повязані не з світом, а з
людьми.
- Киев+380960830922