РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЯ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
УЧНІВ ПОЧАТКОВИХ ШКІЛ
НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ДОСЛІДЖУВАНИЙ ПЕРІОД
2.1. Збагачення знань молодших школярів про природу в навчально-виховному
процесі як основа їх природоохоронної діяльності
Питання охорони природного середовища гостро підіймалося педагогами
західноукраїнських земель міжвоєнного періоду, які стверджували, що “боротьба
за право на підглядання, пізнавання й студіювання природи та пояснювання
відвічних законів її еволюційного механізму є найвеличнішою трагедією
цивілізованого європейського людства”, яке “почало постепенно виривати в
природи тайни її законів і сил, керувати ними й повертати їх на своє добро,
заставляти їх до праці на себе, на оборону й підтримку свойого існування” [419,
139]. При цьому людство “забуло”, що “жива природа і серед неї жива людина зі
своєю психікою – це одно тіло, один ланцюг прав і явищ природи” [292, 72]. Тому
особливої актуальності набували питання формування екологічно зорієнтованого
суспільства і кожної особистості, яка б усвідомлювала значення природи для
життєдіяльності людини, раціонально використовувала природні багатства,
відповідально ставилася до навколишнього середовища, розуміла та навчилася
аналізувати наслідки впливу людини на природу та активними практичними діями
сприяла їх недопустимості та усуненню. Адже “интелигентно розбудженый чоловѕк,
думає на то, в яких обставинах жиє и стараєся анализовати причины и наслѕдки
явищ, якѕ єго окружають” [206, 69].
Важливу роль у галузі охорони природи педагогічна громадськість надавала
народній школі як початковій ланці збагачення особистості знаннями про природне
і соціальне оточення, формування наукового, морально-естетичного ставлення до
нього. Вона “піднялася сьогодні” для того, щоб “запобігати помилкам людського
ума. Вона має на ціли вишколити ум у пізнаванню і відріжнюванню добра від
злого” [295, 74] (Додаток В. 1). Тому, щоб усвідомити життя як найвищу
цінність, зрозуміти місце людини та її роль у природі, запобігти розвитку
негативних почуттів, вчитель повинен “провадити школярів до того, щобы познали
становище чоловіка в царстві сотворінь; щобы дивилися на цілу природу не як на
царство только им служаче, але яко на совершенну чисту красу, артистичне діло
вічного закона доцільности, розвою, поступу, часу і діланя, яко на чудове
втіленя причины и наслідку, против котрого кождый насильный поступок єсть
гріхом, яко на товариство міліонов сотворінь, котрых житя єсть тісно звязане з
собою так, що через знищеня одного шкодиться и другому; як на царство, в котром
один од другого залежить и що чоловік не єсть паном, але членом як и другі
сотворіня” [309, 155]. Дійсність, що оточує дитину, повинна студіюватись нею,
перш за все, як оточуюче її людське життя, а природа пізнаватися “не як щось
самоїстнуюче, але як те серед чого людині доводиться жити” [356, 6].
Природа “в своѕй непонятной красѕ и величавости манить вже змалку дѕточу душу”
[44, 84]. Діти “стикаються” з природою і пізнають її несистематично, хаотично
безпосередньо з найближчого оточення. Це пізнання “впорядковують і неначе
систематизують діточі садки, захоронки й установи діточого доросту, де тільки
вони охоплюють своїм виховничим впливом молодь дошкільного віку” [419, 147].
Зі вступом до початкової школи їх провідною діяльністю стає навчання, “вихідною
підставою” якого є “найближче середовище дитини й околиця, де вона живе, з її
полями, озерами, квітами, звірами й пам’ятками” [208, 139], а “дитина в цьому
віці інтересується передовсім природою” [14, 144]. Справедливими є слова
С. Русової: “Природа і дитина – це такі два явища, які так тісно між собою
зв’язані, що їх не можна відокремити, не пошкодивши нормальному розвиткови
дитини” [343, 79]. У цей період навчання спрямовується на оволодіння учнями
цілеспрямованими знаннями та практичними уміннями й навичками, формування їх
інтелектуальних, емоційних і дієво-вольових якостей, що є важливою передумовою
для виховання у молодших школярів любові до рідної природи, відповідального та
бережливого ставлення до навколишнього середовища, стимулювання
природоохоронної діяльності учнів, а отже, формування екологічної культури.
Зазначимо, що педагогічна громадськість досліджуваного періоду вказувала на
взаємозв’язок і взаємообумовленість навчання та виховання, їх вплив на
формування особистості школяра. А тому завданням школи було “дати на висоті, що
відповідає вікові й розвиткові дитини, потрібні загалові громадян однакові
основи виховання й загальної освіти, а також суспільно-громадянське
підготування з увагою до потреб господарського життя” [315, 33].
Стосовно навчальної мети школи, то вона відчутно змінювалася у міжвоєнну добу.
Т. Завгородня, яка вивчала цю проблему, справедливо відзначала, що у той час
відбувалася певна переоцінка пріоритетів. На перше місце висувалося виховання,
а навчання розглядалося як засіб виховання [137, 44]. Західноукраїнські
педагоги зазначеного періоду стверджували, що завданням школи “не є дати
чоловікови якнайбільше знання, але допомогти йому доробитися внутрішньої
культури…, а до цього вживають в першій мірі шкільної науки як засобу...” [13,
295]. На цьому ж наголошував І. Крайник: “для того, кто хоче учити по вымогам
нової педагогики, не сміє забывати, що наука має быти выховуючою” [199, 65].
Тому потрібно подавати матеріал так, щоб через нього виховувати добрих людей і
чесних громадян, треба, як зазначав О. Маркуш, “дбати того, абы наша школа и
наша наука не была одорвана од житя, абы мы в своїй науцѕ опиралися на окруженя
и також выхосновали кождый приклад, кождый случай в селѕ, в окруженю, абы через
- Киев+380960830922