РОЗДІЛ 2
СУЧАСНЕ МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО У БОРОТЬБІ З ЗАХОПЛЕННЯМ ЗАРУЧНИКІВ
В останній час співробітництво держав з приводу боротьби з міжнародними
злочинами та злочинами міжнародного характеру займає досить важливе місце у
міждержавних відносинах на різних рівнях.
Перш за все, це співробітництво на двосторонньому рівні, яке, хоча і
започатковано у далекому минулому, у наш час не тільки не втратило свого
значення, навпаки його роль постійно зростає. Двосторонні угоди дозволяють
повніше враховувати характер відносин між двома зацікавленими державами, їх
інтереси з кожного питання, пов’язаного з певною проблемою.
Окрім двостороннього, співробітництво держав здійснюється також і на
регіональному рівні, що обумовлено збіганням інтересів та характером відносин
між країнами певного регіону.
І, звичайно, співробітництво держав у цій області права на універсальному
рівні, яке об’єднує всю міжнародну спільноту під так би мовити “прапором”
боротьбі з міжнародною злочинністю.
Можна сказати, що такою є звичайна практика розвитку засобів боротьби зі
злочинами. Від боротьби на найнижчому, національному, рівні через двостороннє
та регіональне співробітництво – до об’єднання зусиль у цьому напрямку на
універсальному рівні.
Боротьба з актами захоплення заручників у цьому сенсі є певним винятком. Як
зазначено у попередньому розділі цієї роботи, визначення злочинного характеру
дій, пов’язаних із захопленням заручників, та становлення заборони на них
виникло саме на універсальному міжнародному рівні. Тому аналіз діючих норм у
цьому розділі, на наш погляд, доцільно почати саме з універсальних, поступово
переходячи до нормативних актів інших рівнів.
2.1. Заборона захоплення заручників у загальних міжнародно-правових нормах по
боротьбі з захопленням заручників
Оскільки міжнародно-правова боротьба з актами захоплення заручників спирається
саме на універсальний міжнародний конвенційний механізм, видається доцільним
розглянути питання ефективності функціонування такого механізму. Для реалізації
цього задуму слід, перш за все, окреслити межі конвенційного механізму, який
покликаний протидіяти актам захоплення заручників (їм безпосередньо або поряд
із виконанням інших завдань). На наш погляд, до вказаного механізму слід
віднести:
Токійську конвенцію про злочини та деякі інші дії, що скоюються на борту
повітряного судна 1963 р. [64] (для України набрала чинність 29.05.1988 р.);
Гаазьку конвенцію про боротьбу із незаконним захопленням повітряних суден 1970
р. [65] (для України набрала чинність 23.03.1972 р.);
Монреальську конвенцію про боротьбу із незаконними актами, спрямованими проти
безпеки цивільної авіації 1971 р. [66] (для України набрала чинність 29.03.1973
р.);
Нью-йоркську міжнародну конвенцію про попередження та покарання злочинів проти
осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів
1973 р. [67] (для України набрала чинність 20.02.1977 р.);
Міжнародну конвенцію про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. [57, c.
23–29] (для України набрала чинність 19.07.1987 р.);
Римську міжнародну конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими
проти безпеки морського судноплавства 1988 р. [68] (для України набрала
чинність 20.07.1994 р.);
Декларацію про заходи з ліквідації міжнародного тероризму 1994 р. [41];
Додаткові протоколи до женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. №№ I
та II 1977 р. [38, c. 731–793];
Римський протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки
стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі 1988 р. [69]
(для України набрав чинність 20.07.1994 р.);
Монреальський додатковий протокол про боротьбу з незаконними актами насильства
в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію 1988 р. [70] (для
України набрав чинність 14.04.1989 р.).
Міжнародну конвенцію про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 р. (була
відкрита для підписання 10.01.2000 р.) [71].
Характеризуючи більшість указаних міжнародно-правових актів універсальної дії,
слід зазначити, що вони мають спрямованість на регулювання певного кола питань,
наприклад: захист жертв війни (Женевська конвенція про поводження з
військовополоненими 1929 р. та Женевські конвенції про захист жертв війни 1949
р. і Додаткові протоколи №№ І і ІІ до них 1977 р.); регулювання відносин,
пов’язаних із реалізацією повітряних чи морських сполучень (Токійська конвенція
про злочини та деякі інші дії, що скоюються на борту повітряного судна 1963 р.,
Гаазька конвенція про боротьбу із незаконним захопленням повітряних суден 1970
р., Монреальська конвенція про боротьбу із незаконними актами, спрямованими
проти безпеки цивільної авіації 1971 р., Римська міжнародна конвенція про
боротьбу із незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського
судноплавства 1988 р., Римський протокол про боротьбу з незаконними актами,
спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на
континентальному шельфі 1988 р., Монреальський додатковий протокол про боротьбу
з незаконними актами насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну
цивільну авіацію 1988 р.); захист певної категорії осіб (Нью-йоркська
міжнародна конвенція про попередження та покарання злочинів проти осіб, що
користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р.);
протидію економічній підтримці тероризму (Міжнародна конвенція про боротьбу з
фінансуванням тероризму 1999 р. [71]). Таким чином, ми бачимо, що зазначені
міжнародно-правові акти не розглядають питання боротьби з актами захоплення
заручників безпосередньо. Натомість, згідно з метою прийняття цих норм, вони
вирішують до
- Киев+380960830922