РОЗДІЛ 2
ЗАБОРОНА РАБСТВА І РАБОТОРГІВЛІ В
МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
2.1. Заборона рабства і работоргівлі в загальному
міжнародному праві
Міжнародно-правові акти ХІХ ст. про боротьбу з торгівлею людьми залишалися недосконалими, тому що не охоплювали рабство як явище в цілому. Наприклад, Акт Брюссельської конференції 1890 р. злочинною визнавав лише работоргівлю, але не саме рабство. Інколи ці документи демонстрували спрощене розуміння цього соціального явища. Так, при підготовці Брюссельської конвенції 1890 року про заборону торгівлі африканськими невільниками стверджувалося, що держави покінчать із рабством тоді, коли завдяки технічному прогресу в ньому не буде необхідності [31].85
У той же час, міжнародно-правові документи того часу про боротьбу з торгівлею людьми, безумовно, вплинули на становлення заборони рабства та работоргівлі як у звичаєвому, так і в конвенційному міжнародному праві. Ще не маючи універсального характеру, саме вони формували міжнародно-правову свідомість як морально-політичні підвалини загального визнання протиправності торгівлі людьми у звичаєвому міжнародному праві й створювали нормативно-правову основу для подальшого юридико-технічного вдосконалення міжнародних договорів у цій сфері.
Результатом такого впливу на свідомість людства слід вважати прийняте ще в 1855 р. рішення Міжнародного арбітражу в справі Лоуренса, яким було зазначено, що работоргівля "заборонена всіма цивілізованими націями і порушує право народів" [150].86 Протягом другої половини ХІХ століття та на початку ХХ століття рабство було законодавчо заборонено в більшості держав. Укладення на Гаазьких конференціях миру 1899-1907 років конвенцій про правила та звичаї війни також засвідчило на той час звичаєву природу заборони рабства в міжнародному праві. В одній з основоположних Гаазьких конвенцій 1907 р. - № 4 закріплено важливість захисту цивільного населення від рабської залежності та примусової праці. До цього слід додати, що і в Статуті Нюрнберзького трибуналу (п. с ст. 6), і в статуті Токійського трибуналу (п. с ст. 5) до юрисдикції цих міжнародних судів було віднесено розгляд справ про примушення до рабської праці цивільного населення на окупованих територіях. На думку багатьох сучасних дослідників, це відбулося під впливом саме звичаєвого міжнародного права [164].87 Звичаєвий характер заборони перетворення цивільного населення в рабів було пізніше підтверджено в рішеннях Нюрнберзького трибуналу.
Усе це надало можливості багатьом із сучасників вважати заборону рабства й работоргівлі звичаєвою міжнародно-правовою нормою [123],88 яка формувалася протягом ХІХ ст. і склалася в міжнародному праві, принаймі наприкінці 30-х років ХХ ст. Саме за цих обставин у Комісії з прав людини розглядалося питання про відповідальність японського уряду за надання під час другої світової війни наказів про масове перетворення на рабинь близько 200 тис. жінок із територій, окупованих японською армією [168, 169].89
Сучасне міжнародне право пов'язує рабство з порушенням основоположних прав людини і, безумовно, визнає звичаєвий характер його заборони. Така заборона вважається erga omnes: саме в такому розумінні дав характеристику протиправності рабства й работоргівлі в 1970 р. Міжнародний суд у справі Barselona Traction [143].90 Таким чином, за своєю природою боротьба з рабством і работоргівлею, зважаючи на її важливість, є справою всіх держав і всі вони мають легальні підстави для застосування передбачених міжнародним правом заходів задля викорінення цього ганебного явища.
У ХХ ст. були укладені міжнародні договори, які забороняють перетворення вільних людей на рабів, а також работоргівлю в усіх проявах і проголошують такі дії тяжким злочином. На початку ХХ ст. було підписано цілу низку міжнародних конвенцій про заборону торгівлі жінками: Договір про боротьбу з торгівлею білими рабинями (1904 р.), Конвенція про боротьбу з торгівлею білими рабинями 1910 р., Женевська конвенція про заборону торгівлі жінками і дітьми 1921 р.
Після утворення Ліги Націй з'явилися перші міжнародно-правові договори про скасування рабства (в широкому розумінні), що відбулося значною мірою завдяки зусиллям цієї організації вплинути на загальну уніфікацію кримінального законодавства. А.Н. Трайнін називав це "уніфікаційним рухом", який суттєво вплинув на розвиток міжнародного співробітництва в кримінально-правовій сфері [115]91. І хоча мета залишилася недосягнутою, наприкінці 20-х років все ж таки було укладено дві міжнародні "уніфікаційні" конвенції, одна з яких - Конвенція про рабство. Саме з нею пов'язано початок конвенційної заборони рабства й работоргівлі незалежно від раси, статі, походження людини, яка опинилася в підневільному стані.
Імперативна заборона рабства й работоргівлі в чинному позитивному міжнародному праві з'явилася в 1966 р. і закріплена в п.1 ст.8 Міжнародного пакту про громадянські й політичі права: "Нікого не можуть держати в рабстві; рабство й работоргівля забороняються у всіх їх видах".
Найважливішими міжнародно-правовими актами, які спрямовані на боротьбу з рабством і регулюють міжнародно-правове співробітництво в боротьбі з рабством, работоргівлею та іншими злочинними формами володіння, користування й розпорядження людиною є: Конвенція про рабство (25 вересня 1926 р.), Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, схожих на рабство (7 вересня 1956 р.), Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (21 березня 1950 р.), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (18 грудня 1979 р.), Конвенція про права дитини (20 листопада 1989 р.). На реґіональному рівні до таких міжнародно-правових актів належать: Конвенція про захист прав людини та основних свобод (4 жовтня 1950 р.), Американська конвенція про права людини (2 жовтня 1969 р.), Конвенція СНД про права й основні свободи людини (26 травня 1995 р.).
Саме із цими міжнародними договорами, яких загал