розділ 2.1). Такий стан можна пояснити як недосконалістю національного законодавства, так і недоліками у практиці правозастосування, який склався в державі протягом багатьох десятиліть.
У зв'язку з розглядом питання про можливість застосування у судовій практиці України Конвенції про захист прав людини та основних свобод, виникають два складних питання, на які немає однозначної відповіді, а ні в теорії, а ні на практиці. Перше запитання - місце Конвенції про захист прав людини та основних свобод в системі Українського законодавства. Друге - можливість застосування судами актів тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод Європейським судом з прав людини.
Аналіз місця Конвенції про захист прав людини та основних свобод в системі Українського законодавства приводить до висновку, що згідно наведеної вище класифікації Україну можна віднести до третьої групи країн, де Конвенція інтегрована во внутрішнє право і стоїть вище закону, однак не може змінювати Конституцію або діяти в супереч з нею. Такий висновок випливає з положень статті 9 Конституції України і п.2 ст.17 Закону України "Про міжнародні договори України" (від 22 грудня 1993 р.). До цього слід додати, що Конвенція про захист прав людини та основних свобод та Протоколи № 1, 2, 4, 7 та 11 ратифіковані Україною 17 липня 1997 р. із визнанням права всіх осіб на звернення до Європейського Суду з прав людини та юридичної обов'язковості для України юрисдикції і рішень Європейського Суду з прав людини.158
Однак, в практичному сенсі виникають деякі питання, які потребують уточнень щодо порядку застосування українськими судами Конвенції про захист прав людини та основних свобод як одного з міжнародних договорів України.
Українська теорія права, визнаючи в цілому за ратифікованими міжнародними договорами якість джерела внутрішнього права, не має чіткого загальновизнаного уявлення про співвідношення юридичної сили такого міжнародного договору і національного закону. Загалом це є наслідком радянського підходу, який дуже обережно наближався до визнання договору джерелом національного права.159 Останнім досягненням радянської доктрини у цій площині було визнання за ратифікованими міжнародними договорами сили внутрішнього закону.160
Аналіз національної доктрини свідчить, що намагання визнавати за міжнародними договорами, ратифікованими Україною, юридичної сили національних законів, є досить характерним. Таку думку висловлюють чисельні коментатори Конституції України.161 Інші дослідники ідуть навіть далі і вважають, що "у регулюванні внутрішньодержавних відносин міжнародні договори і звичаї відіграють хоч і важливе, але все ж додаткове - субсидіарне значення"162 і, тим самим, підпорядковують міжнародні договори України внутрішнім правовим джерелам "конституції, законам, судовим рішенням".163
У той же час, інші юристи наполягають на тому, що міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України, мають силу більшу, за закони України. Зокрема, П.М. Рабінович пише: "Виходячи з положення ст. 9 Конституції України ... суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше, ніж міжнародний договір".164 До такої точки зору приєднується Н.Н. Раданович.165 М.І. Козюбра вважає, що вирішення проблеми правового статусу міжнародного договору в державі можливе "в контексті конституційного принципу верховенства права".166 В.Н. Денисов з аналізу ст.9 Конституції України робить безумовний висновок про "перевагу", "зверхність норм міжнародних договорів" в національному законодавстві.167 До такого ж висновку приходять В.І. Євінтов168 та М.В. Буроменський.169
На нашу думку саме цей, останній, підхід в найбільш повній мірі відповідає змісту українського законодавства. Поставлення міжнародного договору на один рівень з національним законом робить можливим зміну положень такого договору наступним законом, тобто договір підпадає під дію принципу "lex posterior derogat priori". В такому випадку складаються умови для безумовного панування принципу примату національного законодавства, що може підривати стабільність міжнародно-правового співробітництва. Як зазначає І.І. Лукашук, "встановлюючи примат ратифікованих парламентом договорів, по відношенню до звичайних законів держава робить важливий крок на шляху забезпечення нормальної взаємодії міжнародного права і національного законодавства".170 Це особливо важливо в сфері захисту прав людини. Не випадково переважна більшість дослідників у цій сфері наполягають на обов'язку держави забезпечити у національному правопорядку абсолютний пріоритет міжнародних договорів про права людини.171
При цьому, як вже зазначалося, загальний характер окремих норм Конвенції про захист прав людини та основних свобод не може бути підставою для відмови судів (як органів держави) у їх виконанні у внутрішньому правопорядку без проведення спеціальних імплементаційних процедур. Саме тому для судів повинні мати значення акти тлумачення Конвенції Європейським Судом з прав людини. До цього слід зауважити, що в рішенні у справі Садик проти Греції, Європейський Суд зробив новій крок, зазначивши важливість "власної ініціативи" національного суду в застосуванні норм Конвенції.172
Дослідження питання про можливість застосування судами актів тлумачення Конвенції про захист прав людини та основних свобод Європейським судом з прав людини виявилося не менш складним, ніж те, що розглянуто попереду.
Перш ніж почати аналіз цього питання, слід чітко визначитися в термінології, яку застосовують різні автори, і яка має недругорядне значення для розуміння проблем, які виникають з цього приводу.
В багатьох вітчизняних правових дослідженнях замість вислову "тлумачення Конвенції Європейським судом з прав людини" вживають термін "прецедентне право Європейського суду з прав людини"173, або "прецеденти Європейського суду з прав людини ".174 На правову нечіткість, або умовність двох останніх з зазначених формул неодноразово звертали увагу в
- Київ+380960830922