РОЗДІЛ 2
ПРАВОВІ ЯКОСТІ ТА ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ РІШЕНЬ СУДДЕЮ ЗА ПОДАННЯМ
ОРГАНУ ДІЗНАННЯ, СЛІДЧОГО І ПРОКУРОРА
2.1. Законність та обґрунтованість рішення судді про обрання запобіжного заходу
взяття під варту
Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня
1948 р., проголосила широке коло прав і свобод людини. У ст. 3 Загальної
декларації визначено, що кожна людина має право на особисту недоторканність. Це
положення розвинуто далі в Міжнародному пакті про громадянські та політичні
права 1966 р., ратифікованому Україною 19 жовтня 1973 р. Статтею 9 цього Пакту
визначаються основні засади здійснення арешту чи затримання особи, згідно з
якими ніхто не може бути підданим свавільному арешту чи триманню під вартою;
закріплено право заарештованого знати про причини арешту; право на розгляд
справи заарештованого у суді, щоб суд міг невідкладно винести постанову щодо
законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання
є незаконним, та ін.
Основні положення застосування заходів кримінально-процесуального примусу,
пов’язані з позбавленням волі, визначаються також у ст. 5 Європейської
конвенції про захист прав і основних свобод людини, прийнятою 4 листопада 1950
р. “ Кожна людина, яка заарештована чи затримана за підозрою у вчиненні злочину
або з метою запобігання скоєнню нею злочину, а також у випадку можливого її
зникнення після вчинення злочину, негайно має постати перед суддею чи іншою
посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу. Затримана чи
заарештована особа має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або
на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути
обумовлене гарантіями з’явлення до суду” [198, с. 83].
Загальновизнані принципи міжнародного права знайшли конкретне відображення у
ч. 2 і 3 ст. 29 Конституції України, яка проголосила, що ніхто не може бути
заарештованим або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду
і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Ці положення
Конституції знайшли подальший розвиток у Законі від 21 червня 2001 р. “Про
внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України”,
згідно з яким досить значних змін зазнав порядок застосування запобіжного
заходу взяття під варту та продовження строків тримання під вартою
обвинуваченого.
У зв’язку зі змінами у кримінально-процесуальному законодавстві перед
правозастосовчою практикою постали питання, які не знайшли однозначного
вирішення в законі і викликали гострі дискусії серед науковців та практичних
працівників. Пошуку шляхів їх вирішення присвячено ряд публікацій, українських
правників, зокрема, С. Власенко [50, с. 21], Т.М. Марітчака [151, с. 37-40],
В.П. Півненка та Є.О. Мірошниченка [186, с. 48-51], П.П. Пилипчука [183, с.
44-49], В.О. Попелюшко [190, с. 129-126], В. Рябокучми [215, с. 90-92], В.
Саніна [219, с. 121-123], О.Г. Шило і В.І. Мариніва [269, с. 229-232] та ін.
В Російський Федерації, де судовий контроль за взяттям під варту осіб був
запроваджений раніше, ніж в Україні, виникла широка дискусія, яка знайшла
відображення в роботах юристів та правозастосовувачив, таких, як В.Н. Галузо
[53, с. 21], Н.Н. Ковтун [110, с. 332], Л.Ф. Мартиняхин [152, с. 62-65], Л.Н.
Масленнікова [154, с. 85-94], О.В. Нікітіна [169, с. 54], Ю.П. Попова [191, с.
121-125], А.Фоков [250, с. 2-4] та ін. У цій дискусії було визначено коло
проблем, з якими судді стикалися під час розгляду подання слідчого або
прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Вирішення цих проблем на законодавчому і правозастосовчому рівнях впливає на
якість і зміст рішень, які приймає суддя, та обумовлює їх законність і
обґрунтованість.
Як вірно зазначає Т. М. Марітчак [151, с. 37], однією з таких проблем є
визначення співвідношення взяття під варту з іншими запобіжними заходами. У
багатьох випадках незастосування більш м’яких запобіжних заходів, ніж взяття
під варту, є наслідком того, що слідчі, прокурори й судді не можуть подолати
стереотипів щодо надання переваги цьому запобіжному заходу, які існували у
професійній правосвідомості і мали своєю передумовою ст.148 КПК в редакції до
21 червня 2001 р.
На відміну від попередньої, чинна редакція ст. 148 КПК передбачає застосування
запобіжних заходів щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого
з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду,
перешкодити встановленню істини в кримінальній справі або продовжити злочинну
діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Таким
чином, закон не надає переваги якомусь одному із існуючих запобіжних заходів.
Але і після прийняття у 2001 р. нового Закону, кількість осіб, заарештованих
суддями за поданням слідчих суттєво не зменшується [146, с. 459]. Найбільш
суворий запобіжний – взяття під варту – застосовується частіше, ніж того
потребують інтереси суспільства. Інколи це не відповідає не лише закону, а й
здоровому глузду. Застосування більш м’якого запобіжного заходу – підписки про
невиїзд – теж викликає ряд зауважень, оскільки є невиправдано частим і
необґрунтованим. Натомість запобіжний захід у вигляді застави за даними судової
статистики та дослідників цієї проблеми застосовується надзвичайно рідко, лише
щодо однієї-двох сотень осіб на рік [74].
На невиправдане часте застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту зауважують В.І. Борисов, Н.В. Глинська, В.С. Зеленецький, О.Г. Шило, які
вважають, що скороченню застосуванню цього запобіжного заходу на досудовому
слідстві сприяло
- Киев+380960830922