РОЗДІЛ 2
СЕМАНТИЧНА ТА ПРАГМАТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ
НІМЕЦЬКОМОВНОГО СПОНУКАЛЬНОГО ДИСКУРСУ
Спонукальний потенціал змісту СД є багатоаспектним, він полягає насамперед у
комплексній взаємодії всіх мовних засобів, що використовуються адресантом.
Семантичне розгортання німецькомовного СД здійснюється через інтеграцію мовних
засобів різних рівнів, що взаємодіють між собою в конкретній комунікативній
ситуації. Семантичні зв’язки дискурсної структури – це складна низка відношень,
асоціацій та образів. Як зазначають дослідники художніх текстів [66; 172 та
ін.], через образи розкривається не лише комунікативна сутність, а й змістова
сторона мови, що безпосередньо пов’язане з комунікативно-пізнавальною
діяльністю людини.
Мовні одиниці несуть у собі пізнавальний зміст, обмін яким і становить суть
вербальної комунікації. Як зазначає Г.В.Колшанський, “змістовий підхід до
мовних одиниць – це попередня умова адекватного опису мови” [75, с. 35].
Змістова основа СД являє собою тісне переплетення смислових денотативних і
конотативних ліній та семантичних вузлів. Завданням цього розділу є виявити
семантичні параметри та особливості комунікативної цілісності СД, розкрити
основний спонукальний потенціал мовних засобів та описати їх прагматичну
маркованість.
2.1. Особливості семантичного простору німецькомовного
спонукального дискурсу в прагматичному ракурсі
Тематична та смислова організації мовленнєвих актів у комунікативну цілісність,
якою є спонукальний дискурс, визначається конкретною комунікативною ситуацією
та інтенцією комунікантів. У смисловій структурі СД злиті воєдино два начала. З
одного боку, текст дискурсу відображає події денотативної сфери, тобто його
смислова структура формується зв’язками між окремими подіями, що відображаються
у ньому. З другого боку, спонукальний дискурс не є іманентною структурою, а
процесуальним явищем, в якому категорії тексту тісно переплітаються.
Взаємодіючи між собою, вони отримують “ширше розуміння в умовах конкретної
комунікативної ситуації” [74; 124], в якій породжується та розгортається
спонукальна взаємодія.
2.1.1. Номінативна зв’язність німецькомовного спонукального дискурсу.
Спонукальний комунікативний процес, як і будь-яка інша мовленнєва взаємодія,
обов’язково забезпечується номінативними засобами. Обираючи ту чи іншу
номінативну одиницю, адресант орієнтується не лише на можливість її вживання, а
насамперед на прагматичну доцільність її використання з метою непрямого
спонукального впливу на адресата. Вплив процесів номінації та подання
актуальної інформації адресантом є взаємним. Як підтверджує фактологічний
матеріал, на особливу увагу заслуговує аналіз номінативних процесів, що
відбуваються навколо основного предмета спонукання та адресата як особи, на яку
й спрямовані всі спонукальні зусилля адресанта-ініціатора.
Аналіз та диференціацію номінативних засобів СД здійснюємо, керуючись
положенням про те, що “номінативні одиниці у мовній системі є первинними, у
мовленні – вторинними” [38, с. 232]. Так, залежно від структури та статусу
номінативних одиниць мовознавці розрізняють лексичну номінацію (просте слово,
словосполучення), пропозитивну (речення) та дискурсну (текст) [39; 59; 72;
146].
Вивченню номінативних одиниць присвячені праці багатьох сучасних учених [3; 35;
59; 88; 146; 149; 256]. Акт номінації розглядають як взаємодію трьох сутностей,
які охоплюють: 1) те, що підлягає іменуванню, тобто дійсність; 2) образи
компонентів дійсності, їх поняттєве відображення; 3. імена (графічна
репрезентація) [147, с. 73]. У загальному плані номінативні одиниці поділяють
на називні (іменники – загальні назви, власні назви, кількісні числівники) та
неназивні (дейктичні одиниці, займенники та сполучні слова,
знаки-актуалізатори, наприклад артиклі), які обслуговують конкретні акти
мовлення [там само с. 42]. Наведена класифікація номінативних одиниць
ґрунтується насамперед на їх комунікативних особливостях, тобто має
семіологічний характер.
Ментальна природа зв’язку номінації та комунікації була встановлена визначним
вітчизняним ученим-мовознавцем О.О.Потебнею. Підґрунтям сучасного пояснення
номінативних процесів як переходу від індивідуальних чуттєвих образів до
формування уявлення внаслідок спільної практичної діяльності мовців стала
висунута вченим концепція внутрішньої форми, яка встановлює зв’язок слова та
думки. Слово, наголошував вчений, є від самого свого народження для мовця
засобом розуміти себе. Внутрішня форма, крім фактичної єдності уявлення,
відображає ще й знання цієї єдності; вона є не уявленням предмета, а уявленням
образу, тобто уявленням [108, с. 100].
У контексті спонукання номінативні процеси розглядаються нами через
відображення у мовленні когнітивно-номінативної діяльності адресанта як
суб’єкта-номінатора. СД оперує первинною та вторинною номінатемами (термін
О.Селіванової) [120, с. 37]. Номінативна діяльність адресанта забезпечує
послідовне пізнання адресатом ознак представлених образів та запобігає
тавтологічності, надмірності інформації, що упредметнена ним. Повторні ж
номінації у дискурсі репрезентують смисловий зв’язок на фоні реального зв’язку
дійсності. Аналіз фактичного матеріалу свідчить, що при найменуванні основних
денотатів як інтеріоризованих уявлень про об’єкт він сприймається цілісно, хоча
в основу мовець-номінатор кладе лише якусь одну ознаку, таку, що легше
сприймається чи домінує у цьому об’єкті. Обрані адресантом-номінатором ознаки є
мотиваційною базою номінативних одиниць. Досліджуючи номінативні акти у процесі
спонукання, аналізуємо ті прагма
- Киев+380960830922