РОЗДІЛ 2.
ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ЧИННИК КОНСТРУЮВАННЯ
ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
2.1. Символізація суспільно-політичних процесів.
Метою розділу є визначення системних властивостей ідентифікації в структурі
політичної реальності, яка включає політичний процес, політичну ідентичність та
політичну структуру. Конструювання політичної системи відбувається за певними
історичними, культурними та системними умовами. Дослідження логіки взаємин між
складовими процесу відтворення політичної системи є тривалим
соціально-політичним дискурсом. Ці проблеми й сьогодні залишаються відкритими
для наукових розвідок. Завдання даного розділу: вивчення процесу конструювання
політичної реальності і визначення в ньому місця і ролі символу, що обумовлює
адекватне сприйняття індивідуальною і масовою свідомістю різного роду змін, що
відбуваються в суспільстві.
Отже, будь-яке суспільство постійно трансформує систему взаємодій. Під впливом
зовнішніх і внутрішніх факторів, одним із яких є динаміка політичної сфери,
здійснюються трансформації в картині світу соціального організму. Процедура
прийняття чи відторгнення нового пов'язана з існуванням і якісним станом
суспільного досвіду, що відбивається в культурі суспільства. Культура, як засіб
пристосування і адаптації людського колективу до середовища, складається з
соціально організованих структур, у рамках яких люди зайняті в соціальній
дії [174, с. 93-94]. Дійовим феноменом культури, який обумовлює збереження та
функціонування значимої для соціуму інформації є символ [394, Т. 13, с. 121;
37, Т. 39, с. 53-55].
Кожна стала група прагне до самовиокремлення («ми»), відділення від
соціально-культурного оточення «інші». Це є не тільки актом самоусвідомлення,
але і формою самозахисту в соціально-політичному сенсі. Здатність групи
виконувати захисні та орієнтовні функції суцільно залежить від механізму
функціонування соціально-політичного середовища. Група є соціально дієздатною
лише за умов: здатності до самовідтворення (збереження і трансляції власних
цінностей та прагнень в соціальному середовищі (просторі) і в часі); здатності
бути впізнаваємою в соціально-політичному просторі і в історичному часі
(наявність сталих гетеростереотипів та знаків, які зберігають ключову
інформацію у спрощеному, закодованому вигляді), що в сучасному світі дає змогу
легітимізувати соціально-політичні утворення на підставі їх «історичного
права».
Виконання цих умов відбувається автоматично: в процесі розвитку і накопичення
соціально-значимої інформації, група фіксує її у закодованій, символічній
формі. Створюється семіотичний простір з певним ключовим змістом. Маркування
(позначення) цього простору відбувається завдяки процесу символізації. В якості
символів може виступати територія, мова, традиції, стереотипи поведінки,
самоназва, візуальні знаки та ін.
Науковці помітили роль символу, що упорядковує реальності, не як творіння світу
вперше, а як здатність улаштування деякого порядку усередині хаосу [260,
с. 31]. Зокрема, Р. Мукерджі у книзі «Символічне життя людини», спираючись на
ідеї психоаналізу, визначає символ як основу функціонування індивідуума та
суспільства. Він зазначав: «Символ і символічні процеси проявляються: у сфері
сприйняття як універсальна «риса», модель та образ; у сфері мотивації, оцінки
та ставлення як мистецтво, міф, метафора і релігія; у сфері розуму як значення,
логіка і наука; у сфері поведінки як певні навички, моральні норми, закони і
ритуали» [463, с. 8]. Інший вчений Л. Бернуас довів, що символ є елементом,
який виступає сполучною ланкою між усіма сферами людського буття, приводячи до
порядку явища, що існували в «хаосі», приводячи до порядку думки [25, с. 5]. На
це звертав увагу і Є. Кассірер, коли стверджував, що символ має лише значення і
якщо ми не здатні зрозуміти річ, то ми не здатні представити її існуючою [164,
с. 700]. Отже, процес нагромадження змістів (символічний досвід) суспільства
дозволяє людині «входити» у світ, що її оточує.
Сфера політичного споконвічно детермінована культурою, вона є функціональною
областю і основним інструментом організації суспільних процесів, вона регулює й
упорядковує соціальний простір. Тому символічне середовище знаходить тут
максимальні можливості для прояву.
У ході виділення політики як специфічної сфери життєдіяльності суспільства,
вибудовується система уявлень про політичну реальність, яка отримує наочну
фіксацію спочатку в знаках та символах етно-культурного змісту, а згодом в
нових, які створюються задля виконання певних політичних умов. Так, процес
політичної символізації включає використання природних, архетипних символів, що
відповідають за збереження стрижня суспільства, яке створює політичну структуру
і формування «нових» символів, які спрямовані на формування в суспільстві
«спільного бачення майбутнього» – солідарності. Отже, символізація
соціально-політичного простору є відбитком соціально-політичної дійсності та
культурно-історичної традиції.
Розуміння і виокремлення категорії «політична реальність» і процесу її
конструювання бере початок з політичних вчень Давнього Сходу. Теорії
античності, Середньовіччя, епохи Відродження і Нового часу не виокремлюють
політичний світ в особливу сферу людських відносин, не відокремлюють соціальний
простір від політичного і дають уявлення про способи організації суспільного
устрою і «правильності» використання владних повноважень. Концепції античності
і Середньовіччя сформували тверді схеми політичної реальності, безальтернативні
і безкомпромісні. Античний варіант визначає політичну реальність як медіатор
між мікро- і макрокосмосом (між людиною і Всесвітом), а середньовічний – як
продук
- Киев+380960830922