РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНЕ СТАНОВЛЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКОЇ МІЛІЦІЇ В 1939 - 1941 РОКАХ
У розділі проаналізовано ситуацію на теренах області в умовах першої радянізації. Відзначено, що цей процес був складним і неоднозначним, оскільки радянську владу в західні області було насильно експортовано.
Відзначено, що ядро майбутніх органів НКВС та міліції на території області склали члени оперативних груп, які прийшли в Західну Україну разом із Червоною армією згідно з таємною директивою НКВС СРСР № 720 "Про організацію роботи у звільнених районах західних областей України і Білорусії" від 15 вересня 1939 р. Офіційне ж створення органів НКВС та РСМ у західних областях відбулося на основі наказів наркома НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. Комплектування кадрами проводилося головним чином із приїжджих спеціалістів, направлених з резерву кадрів Наркоматів СРСР та УРСР, випускників спецшкіл та інших обласних управлінь. Такі масові кадрові ін'єкції здійснювалися впродовж усього першого періоду радянізації.
Здійснено аналіз організаційно-структурної побудови органів міліції, якісного складу працівників, їх поділ за функціональними обов'язками та займаними посадами.
Висвітлено мережу навчальних закладів та курсів із підготовки працівників міліції, занять із службової і бойової підготовки в райміськвідділах.
На фактологічному матеріалі показано основні напрями, форми та методи діяльності органів міліції із забезпечення громадського порядку, боротьби зі злочинністю, проведення паспортизації, створення добровільних формувань допомоги міліції в населених пунктах (бригадмілів), оперативних заходів із виявлення та ізоляції "антирадянських елементів".
2. 1. Соціально-політична ситуація в західноукраїнському регіоні після приєднання до УРСР
Друга світова війна, що розпочалася нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р., стала переломним моментом в історії західноукраїнських земель, оскільки прихід Червоної армії завершився їх входженням до складу СРСР та УРСР. На возз'єднаних землях розпочався процес радянізації, що докорінно вплинув на зміни всіх сфер життя.
Суспільно-політичні умови життя українського населення в умовах Польщі, до якої західноукраїнські землі відійшли внаслідок рішення Ради послів країн Антанти від 15 березня 1923 р., були складними. Ця складність, перш за все, була зумовлена тим, що уряд проводив цілеспрямовану полонізаторську політику, яка проявлялася в усіх сферах життя. Національні інтереси намагалися захищати кілька різних за ідеологічними спектрами українських політичних партій, а також нечисленні громадсько-політичні, економічні, культурно-освітні, релігійні та спортивні об'єднання. Однак серед політичних партій не було єдності та одностайності, і, відповідно, кожна з них намагалася одноосібно вирішити національно-культурні, економічні та релігійні питання українського громадянства краю. Водночас, незважаючи на такий широкий спектр представництва, в кожній із цих інституцій жив дух національної ідеї, кінцевою метою якої було відродження соборної самостійної української держави. Домінуючою політичною силою наприкінці 20 - в 30-х рр. було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), а релігійно-духовною силою - Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Особливістю існування цих двох сил було те, що на відміну від більшовицького режиму жодна із них не дискримінувала громадян на основі політичної чи релігійної ідеології. Зокрема, під впливом УНДО перебували такі впливові й чисельні товариства та організації, як "Просвіта", Наукове товариство ім. Т. Шевченка, молодіжні товариства "Сокіл", "Луг", Ревізійний союз кооперативів, Центросоюз та інші. Наприклад, лише в рядах "Сокола" й "Лугу" на початку 1939 р. перебувало понад 60 тис. осіб. Майже на 70% осередків цих товариств мало вплив УНДО [136, 31, 65]. Під патронатом УГКЦ діяли такі молодіжні товариства, як "Орли-Католицька акція української молодів", читальні "Скали", студентське товариство "Обнова" та інші.
Водночас чимало духовенства було симпатиками УНДО й агітувало за їх кандидатів під час виборів до польського сейму та сенату, в тому числі й створений з ініціативи митрополита Андрея Шептицького Український католицький союз (УКС) [136, 65 -66]. Як лідери УНДО, так і ієрархи УГКЦ проповідували стратегію лояльного ставлення до влади, що мало як свої переваги, так і недоліки.
Вимоги українського табору в особі УНДО та УГКЦ зводилися до відстоювання національних, політичних, соціальних та релігійних прав і свобод української меншини. Поєднувала їх і спільна позиція, спрямована на консолідацію українського громадянства, відмова від насильства як засобу розв'язання будь-якого питання. З іншого боку, радикальні сили в особі ОУН, навпаки, були категорично проти будь-якого угодництва з владою й всіма доступними методами й засобами боролися за створення на українських землях власної національної держави. Безперечно, що такі полярні позиції впливали й на громадянство, яке проявляло до цих сил свої симпатії чи антипатії.
Серед українства краю було й чимало таких, які симпатизували радянській владі та тим "успіхам соціалістичних перетворень", які відбувалися на теренах УРСР та СРСР. Цьому сприяли радянська пропаганда через засоби масової інформації і діяльність Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), члени якої теж проводили відповідну пропагандистську роботу. Сталінський уряд спекулював на цих прорадянських настроях і всіляко їх підтримував, в тому числі й фінансово. Однак правда про голодомор 1932 - 1933 рр. та методи проведення насильної колективізації в УРСР дещо розвіяли міфи про "справедливе соціалістичне суспільство" серед певної частини як симпатиків радянської влади, так і серед членів КПЗУ, кількість яких в 1933 р. зменшилася з 4300 до 2600 осіб [219, 126].
Під впливом подій в УРСР значно ослабли й наукові, культурні та політичні зв'язки частини західноукраїнської інтелігенції, яка симпатизувала радянській вл