РОЗДІЛ 2
ПОЯВА ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНСЬКОЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ ЯК
ФАКТОР РЕАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
2.1. Становлення преси Революційної української партії та Української
соціалістичної партії
На зламі ХІХ-ХХ століть більшість представників українського національного
руху, “збагатившись” західно-європейським досвідом, намагалася реалізувати свої
погляди через професійну політичну діяльність, як це робилося у багатьох інших
країнах. Це стало однією з причин утворення у 1900 р. першої української
політичної партії Наддніпрянщини – Революційної української партії (РУП).
Спочатку це була “невеличка група пропагандистів і літераторів без ясної...
програми, блок самих найрізноманітніших елементів, яких єднали, з одного боку,
соціалістичні тенденції... в самому широкому розумінні, а з другого, – дуже
негативні стосунки до попередніх приятелів з українського громадянства” [139,
с. 50]. Однак її поява означила початок нового етапу в українському суспільному
русі, який характеризувався утворенням та виникненням масових національних
політичних партій з різними ідеологічними напрямками.
“Ні національної програми, ні, правда, програми взагалі, ми тоді не мали – на
таку розкіш не ставало культурних соціалістичних сил, а щодо національних
постулатів, то про них товариші тоді свідомо не дбали і не хотіли дбати. Партію
тодї цікавила головно справа соціально-економічних конфліктів, [вона]… просто
організовувала сільську бідноту проти панів” – зазначав один із її активістів
[198, с. 260-261]. У той період усі національні партії використовували
соціалістичну ідеологію, й навіть вимозі політичної незалежності України,
намагалися дати марксистське обгрунтування. Всі, хто сподівався на підтримку
українського робітника чи селянина змушені були використовувати “захисний
колір” соціалістичних ідей через те, що відповідні гасла ставали дедалі
популярнішими в Наддніпрянщині. Згадана ідеологія імпортувалися до останьої з
Європи, де на початку ХХ ст. чимало місць у парламентах отримали
соціал-демократи. Такі видатні трибуни, як Жан Жорес у Франції, Август Бебель у
Німеччині, Гялмар Брантінг у Швеції, Віктор Адлер в Австрії, вели свої народи
під прапором демократії до нових соціальних перемог. Український
соціал-демократ П.Феденко згадував пізніше: “Цей рух до культури, свідомості і
свободи перед тим погордженої, затурканої, поневоленої маси фабричних наймитів
захоплював уяву поступової народолюбної молоді й в Україні” [469, с. 7].
Європейський соціалістичний рух на початку ХХ ст. проголошував соціальну й
національну свободу для всіх поневолених народів континенту. Царській Росії –
найбільшій та найвідсталішій “тюрмі народів” – він оголосив непримиренну
війну.
Оскільки в українському русі ще не було ясних, підказаних практикою політичної
боротьби розбіжностей між соціалістичною та радикальною інтелігенцією, то на
перших порах соціалізм і національний радикалізм “мирно” співіснували в РУП.
Проте цей мир був хитким та недовгим, і згодом протистояння ідеологій вилилося
на сторінки партійної преси.
Неможливо не погодитися з А.Животком, який вважав, що в діяльності Революційної
української партії преса займала “одне з поважніших місць” [318, с. 174]. З
огляду на те, що в царській Росії не було можливості видавати будь-яку
українську пресу, редакцію РУП вирішено було організувати за кордоном.
“Хрещеним батьком” рупівської преси, без сумніву, слід вважати Дмитра
Антоновича – тоді ще студента Харківського університету. Розуміючи, що власних
сил для утворення видавництва було замало, Дмитро Володимирович звернувся за
допомогою до галичан. Він надіслав кілька листів до відомих українських
громадських діячів підавстрійської України. У них висловлювалося прохання
знайти видавця, який би погодився друкувати рупівські видання накладом від 600
до 5000 примірників. В одному з листів до Володимира Охрімовича йшлося про
налагодження видання брошури “Самостійна Україна”. Д.Антонович просив на першій
сторінці вказати місце видання: “Одеса, друкарня Непитайленка. Дерібасівська
вул., № 101”, а на другій – “Дозволено цензурою. Петербург, 28 липня 1899 г.”
[25, арк. 2-3]. Таким чином він намагався дезорієнтувати каральні органи
царизму. Перша сума за видання – 100 крб. була надіслана разом з листом.
Рукописи майбутніх видань мали надходити з Росії також поштою. Переправляти
через кордон готову друковану продукцію мали самі рупівці.
Одним з тих галичан, хто відразу зголосився допомогти наддніпрянцям, був Євген
Косевич [26, арк. 4-5] – двадцятичотирьохрічний соціал-демократ, визнаний
авторитет серед галицької молоді, фундатор видання “Молодої України”. Саме
завдяки йому навесні 1900 р. у Львові вийшла "Самостійна Україна” – перше
друковане видання РУП. Проте розпочати регулярне видавництво партійної
періодики у Львові з багатьох причин так і не вдалося.
Лише на початку 1902 р. у Чернівцях завдяки зусиллям Д.Антоновича,
Є.Голицинського, М.Лозинського, П.Канівця, В.Козиненка, Л.Когута та інших
вдалося налагодити регулярний випуск рупівської преси. Вже в березні вийшло
перше число першого періодичного партійного органу – “Гасла”. Сімнадцять його
номерів було видруковано в Чернівцях (дванадцять – у 1902 р. і п’ять – у 1903
р.), десять останніх – у Львові.
Спочатку редакція складалася з двох груп. Одна знаходилася в Києві й займалася
безпосередньо написанням статей, формуванням ідеології та стилю видання. До неї
входили Д.Антонович, Є.Голицинський, П.Канівець, В.Козиненко. Друга перебувала
у Чернівцях і займалася технічною стороною – редагуванням, верстанням тощо. Її
очо
- Київ+380960830922