РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ (1991–1996)
Для незалежної України із самого початку шляху від декларативного до
повноцінного суверенітету питанням № 1 стали клопоти щодо постійної перепустки
на міжнародну арену. Щоб її отримати і зберегти геополітичну вагу потрібно було
виконати декларації та взяті в односторонньому порядку зобов’язання. У
1990–1991 рр. українські парламентарі багато чого пообіцяли світові, чиї
провідні держави (США, Великобританія, Франція) загалом бажали збереження СРСР.
Їх перехід на вичікувально-нейтральну, а відтак і прихильну позицію, вимагав
подвоєння зусиль у пошуці переконливих аргументів.
Власне, ці аргументи віднаходилися впродовж першої половини 1990-х рр. —
стартового етапу будівництва незалежної держави. Йшлося про концептуальну
тріаду, що визначала комплекс кардинальних суспільних перетворень: демократія,
ринок і роззброєння. Тому суттю постсоціалістичного конституційного процесу
стало оформлення і закріплення основ демократичних методів, способів і засобів
здійснення державної влади в суспільстві. Зволікання з економічними реформами
послужило соціальним детонатором національної кризи 1993 р., подолання причин
котрої затяглося на кілька років і в основному співпало з рубіжним для
незалежної України 1996 р.
Вважаємо за необхідне чільну увагу зосередити також на розлогій аргументації
наступних історико-політичних положень. У вужчому плані на розгляд апробуємо
гіпотезу про те, що несприятливі внутрішні (суспільно-політичні,
військово-технологічні та економічні) фактори розвитку України перших років
незалежності зіграли цементуючу роль у появі спільної американської та
російської точки зору в українському "ядерному питанні".
Причому паралельно ціна незалежності іманентно трансформувалася в еквівалент
"повернення" України в Європу в технологічно послабленому, а, отже, безпечному
варіанті. У цю вартість Україна гармонійно вклала і політичну доцільність, і
економічний прагматизм.
Отримати омріяну перепустку (щоправда, тимчасову, а не постійну) у розвинуту
когорту вдалося не через реформи (демократія і ринок не запрацювали по
справжньому), а завдяки денуклеаризації та демілітаризації. Потенційна
військова і екологічна загроза України на старті незалежності переймала світ
більше, аніж її політичні та економічні негаразди. До них черга підійшла трохи
згодом.
2.1. Результати і наслідки мирної революції (1989–1991)
Майже нема дослідника, котрий би не запримітив фатальний вплив
номенклатурно-комуністичної спадщини на державотворчі процеси після прийняття
Декларації про суверенітет 16 липня 1990 р. і Акту проголошення незалежності 24
серпня 1991 р. Українська державність відновилася завдяки мирній дезінтеграції,
що стала європейською тенденцією наприкінці XX ст. Причому незалежність України
постала не внаслідок повалення правлячої верхівки, а виявилася породженням
номенклатури, наляканої закликами до люстрації.
В ідеалі дві ознаки політичної еліти Ї формальна (хто править) і ціннісна (хто
гідний правити) Ї мають співпадати. У незалежній Україні, на відміну від
постсоціалістичних Польщі, Чехії та країн Балтії, не відбулася ротація
керівного ядра. Оскільки націонал-демократи були малочисельними, то їх фактично
поглинули перелицьовані функціонери потужної філії Комуністичної партії
Радянського Союзу (КПРС) та її регіональної організації Комуністичної партії
України (КПУ). Відбувся синтез двох концепцій: розбудови незалежної держави при
збереженні принципів етатизму.
Номенклатура КПРС і КПУ, згуртована корпоративним духом Ї тісними особистими і
бізнесовими зв’язками, виступила рушійною силою (соціальним прошарком) усіх
подальших змін. Квазілегітимно зберігаючи панівні соціально-економічні позиції
та легалізовуючи накопичені капітали і нерухоме майно, вона втримала владу в
центрі та на місцях, грала першу економічну скрипку (приватизація і т. д.).
Конституційна реформа М. Горбачова 1990 р. позбавила КПРС статусу державної.
Ліквідація партійно-державного унітаризму (тандему "партія?ради") зламала
хребет тоталітарного режиму. Органи державної влади СРСР, втілюючи у життя
стратегічне рішення про "повновладдя рад", перестали в юридичному сенсі прямо
залежати від партійних комітетів [129, с. 23-28].
У 1989 р. розпалася "зовнішня радянська імперія" ("соціалістичний табір"),
оформлена двома міжнародними угодами: військово-політичною (Організація
Варшавського договору) і адміністративно-господарською (Рада економічної
взаємодопомоги). Це послужило сигналом для національно-визвольної боротьби у
"внутрішній імперії" — у кордонах Радянського Союзу.
Найпримітніше: революційна Україна відразу обрала мирний сценарій, що був
властивий і у подальшому: дотримання правових процедур (фіксація здобутків
легітимними органами влади) і масові ненасильницькі акції (мітингова стихія,
провінційні революції та шахтарські страйки 1989?1990 рр., соборна "Українська
хвиля" 21 січня 1990 р., студентське голодування 2-16 жовтня 1990 р. на
Хрещатику). Лише з початку 1989 р. до лютого 1990 р. опозиція провела 1565
масових заходів, у т. ч. 732 несанкціонованих. У них взяли участь більше 2 млн.
осіб [20, с. 23-24].
Закладався фундамент парламентської демократії, що тільки міцнішав упродовж
наступних півтора десятка років. Вперше обрана на альтернативних засадах у
березні 1990 р., Верховна Рада УРСР теж уперше почала працювати на постійній
основі. Приміром, дебютувало саме поняття парламентської більшості. ЦК КПУ
сформував її під офіційною назвою "За суверенну Радянську Україну". Фактично
вона ввійшла в історію як "група 239" — за числом голосів, поданих за
ка
- Київ+380960830922