РОЗДІЛ 2
УТВОРЕННЯ ОУН ТА ЇЇ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ЗАСАДИ
2.1. Консолідація націоналістичних сил у другій половині 20-х рр. ХХ ст.
Націоналізм, як особлива політична ідеологія, формувався поруч, а інколи одночасно, з ідеологіями лібералізму, консерватизму, соціалізму тощо. Однак, поступово еволюціонуючи, він (особливо після злиття з етатизмом - доктриною першості національної держави в усіх галузях) перетворився на один з потужних рухів, який, загалом, визначає обличчя сучасного світу.
Період "епохи націоналізму" розпочався Французькою революцією. Саме з кінця ХVIII - протягом ХІХ ст. націоналізм перетворився у всесвітньо-історичне явище. Перша світова війна стала своєрідним підсумком попереднього етапу генези націоналізму. З карти Європи зникли династичні імперії (Австро-Угорська, Російська та Оттоманська) і з'явилися нові держави - Чехословаччина, Угорщина, Польща, Фінляндія, Югославія (Королівство сербів, хорватів і словенів), Ірландія, Естонія, Латвія і Литва. В Африці незалежність здобув Єгипет. Передвісником майбутнього розпаду колоніального устрою стала система "підмандатних територій". Принцип національного самовизначення було визнано на міжнародному рівні ("14 пунктів" президента США В.Вілсона). Водночас націоналізм еволюціонував у радикальні, тоталітарні форми, що стало однією з головних ознак його розвитку в міжвоєнний період [339, c.243-246].
Такі тенденції розвитку націоналізму притаманні і його українському відповіднику. Зокрема, українському націоналізму властиве політичне втілення праворадикальної форми цієї ідеології - ОУН. В свою чергу, прагнення ОУН монополізувати боротьбу за незалежність України, створити універсальну концепцію такої боротьби і максимально розширити межі своїх дій, спричинили домінування саме праворадикальної форми в усьому можливому спектрі націоналістичного руху міжвоєнного періоду.
Одну з головних об'єктивних причин політичного оформлення саме радикальної гілки українського націоналізму, на нашу думку, слід шукати у наслідках подій Першої світової війни та визвольних змагань 1917-1920-х рр. Чітко окреслені вади тогочасного національного політикуму (недостатнє розуміння вимог та обставин часу, нерішучість і постійні пошуки компромісу в боротьбі за втілення національно-державного ідеалу - самостійності та соборності) призвели до військової поразки України та її розчленування між сусідніми державами.
Втрата української державності викликала моральну депресію серед керівників й активних учасників визвольної боротьби, що опинилися в еміграції. Характерним для їх середовища стали взаємні звинувачення партійних діячів у деструктивних діях, орієнтація політичних груп на різні держави та режими, "зміновіхівство". У цьому контексті Є.Коновалець зазначав: "Українська політична еміграція забула про завдання, які стоять перед кожною політичною еміграцією, і всю свою енергію обернула на безпродуктивну гризню" [335, c.342].
Однак поразка в змаганнях за самостійність України також спричинила і протилежний ефект - каталізувала політичне оформлення українського націоналізму. Це, на нашу думку, відповідає висновкам західного вченого-філософа І.Берліна про виникнення націоналізму як реакції "на поблажливе або легковажне ставлення до традиційних цінностей даного суспільства, витвір ображеної гордості й приниження суспільно найсвідоміших одиниць, від чого в слушний час йде гнів і самовпевненість" [450, c.658].
Професор І.Лисяк-Рудницький вказував на два джерела формування українського націоналістичного руху. Ядро першого джерела склали ветерани української армії, насамперед молоді офіцери, котрі не змирилися з фактом поразки і вирішили продовжити збройну боротьбу за національне визволення революційними, підпільними засобами. Для цього вони вже у 1920 р. створили УВО, керівником якої став полковник Є.Коновалець. Інше джерело містилося у колах молодої інтелігенції, переважно студентів, Львова, Праги та Відня, які дискутували навколо причин поразки національно-визвольних змагань та закликали плекати "новий дух" безкомпромісної войовничості й рішучого утвердження примату національних інтересів [378, с.76-77].
Хронологічно процес організаційного оформлення українського націоналізму міжвоєнного періоду пройшов два етапи. Перший (початок 20-х рр. - 1927 р.) - був часом виникнення і розвитку на Західній Україні та в еміграції численних націоналістично налаштованих організацій, які займалися пошуком свого місця і ролі в боротьбі за державну незалежність. На другому етапі (1927-1929 рр.) - ці близькі за духом та метою діяльності угруповання розпочали процес злиття в єдину організаційно-правову формацію, що одержала назву ОУН.
Однією з основних організацій, на базі яких сформувалася ОУН, була УВО. У липні 1920 р. в Празі група офіцерів колишніх Української Галицької Армії (УГА) та Корпусу Січових Стрільців утворили Начальну команду УВО, яка метою своєї діяльності визначила "викликати у відповідний час збройні виступи з метою звільнення українського народу" (наказ №1 від 2.ІХ.1920 р.) [12, арк.1]. Детальніше роль та завдання організації були з'ясовані у відповідній пропагандистській брошурі: "УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з'єдинену Державу. Як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов'язком проводити вже плянову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця" [230, с.8].
Згідно задуму, УВО мала боротися за незалежність України на усій її території. Однак, через існуючі розбіжності в середовищі колишніх вояків українських армій, ліквідацію більшовиками емісарів організації на Наддніпрянщині, УВО почала діяти як регіональне західноукраїнське об'єднання. Одночасно з нею створювалися й інші українські військові групи, зокрема, Український військовий союз, Українське народне козацьке товариство, Союз організацій колишніх вояків
- Київ+380960830922