РОЗДІЛ 2
Роль політичної риторики у діалозі Заходу і Сходу
Як було показано у І-му розділі дисертації, в ХХ столітті певна сукупність однорідних факторів загострила конфлікт між Сходом та Заходом. Важливу роль відіграли історико-культурні особливості їх стосунків, що поєдналися в особистостях політичних ідеологів, зокрема Мао Цзедуна, Гітлера та ін. По-перше, зростає невдоволення населення в мусульманських країнах. По-друге, неоднорідність громадської думки та багатогранність політичних і релігійних угруповань сприяє росту націоналізму. По-третє, в умовах політичного вакууму різні етнічні угруповання можуть вступати у боротьбу за владу. Останні події показують, що такі конфлікти між Заходом та Сходом можуть тривати роками. По-четверте, зусилля Заходу, що співпали з часом ісламського відродження, потрібні для того, щоб перетворити власні цінності та суспільні інститути на всезагальні. Зростаючі контакти між мусульманами й людьми Заходу, їх змішування посилюють у тих та інших відчуття власної ідентичності і розуміння того, як саме ця ідентичність їх розрізняє. Ці взаємини ускладнюються значною кількістю питань, з якими сторони зустрічаються. Вирішуючи їх, вони займають різні або взаємовиключні позиції.
На початку ХХІ століття взагалі розвіялася ілюзія можливості гармонії у відносинах між державами, які в часи "холодної війни" перебували по різні боки "залізної завіси". Цьому сприяли численні конфлікти та "етнічні чистки", порушення закону й порядку, виникнення нових принципів альянсу та конфлікту між державами, відродження неокомуністичних і неофашистських рухів, інтенсифікація релігійного фундаменталізму, закінчення "дипломатії усмішок" та політики "так" стосовно нових молодих держав, що утворились на розвалинах соціалістичного табору та Радянського Союзу. Очікування світовою громадськістю появи єдиного світу по закінченню протистояння двох соціальних систем виявилися марними. Виходячи з цього, сучасною і актуальною є проблема формування якісно нового погляду на політичну риторику, що виступає не лише ядром сучасної міжнародної політики, а й сприяє формуванню якісно нового політичного діалогу.
Вище зазначене переконує в необхідності дослідити специфіку риторичних прийомів, що виступають засобом репрезентації політичної практики; охарактеризувати особливості сучасної політичної мови; встановити кореляцію політичної риторики і політичного діалогу. Це варто зробити з декількох причин. По-перше, щоб визначити як впливають на політичний дискурс факти та події: чи є вони послідовними й закономірними. По-друге, щоб виявити внутрішні закономірності, причини виникнення та специфіку політичного дискурсу з точки зору культурно-етнічних відмінностей історичних традицій, мови та соціальних суперечностей.
2.1. Риторичні прийоми як засіб репрезентації політичної практики
На підставі аналізу філософської літератури, здійсненого у попередніх підрозділах, встановлено, що спірні політичні питання служать джерелом політичних дискусій між народами протягом усієї історії існування людства. У своєму суперництві головні держави намагаються згуртувати цивілізаційні когорти, заручитися підтримкою країн "третього" світу, посилити внутрішній розкол та сприяти відступництву в локальних цивілізаціях, що протистоять одна одній. Для досягнення своєї мети вони вдаються до цілого комплексу різноманітних дипломатичних, політичних, економічних прийомів та таємних акцій, а також до використання пропагандистських приманювань і засобів примушування. Щодня людину буквально бомблять безперервними потоками "переконливих повідомлень", в яких намагаються впливати не логічними аргументами або іншими засобами дискурсивних практик, а через маніпуляцію словами та найбільш глибокими людськими емоціями, які є суттєво різними в культурах різних народів.
Політична риторика виступає не лише мистецтвом красномовства, ораторки, засобом переконування, аргументації, а й сукупністю всіх можливих вербальних і невербальних засобів комунікації. Вона пов'язана з конкретною метою, а також формує штучний комунікативний простір у вигляді специфічних прийомів, які сприяють її ефективному функціонуванню. Кожен із них може вийти за межі самої риторики, стати незалежним від інших і сформувати власний дискурсивний інструментарій, тобто перетворитися на базовий елемент впливу. Осмисленням особливостей риторичних прийомів займалися політологи, культурологи, логіки, психологи тощо. Але вони не були самостійним предметом соціально-філософського аналізу. Проблема риторичних прийомів як прояву активності людської сутності і соціально-політичної екзистенції розглядається в контексті сучасної парадигми філософії мови. Практичне застосування риторичних прийомів полягає в тому, що будь-яке конкретне висловлювання знаходить предмет, на який воно спрямоване. Слово, націлене на предмет, включається у діалогічний зв'язок чужих висловлювань, оцінок, акцентів, вступає у складну взаємодію з ними. Такі висловлювання виникають у певний момент історії, у певному соціальному середовищі. Виходячи з цього, найбільш актуальним у даному дослідженні є аналіз риторичних прийомів як особливих форм висловлювання, що застосовуються і "працюють" у політиці. Основна задача полягає в тому, щоб показати, як формується політична практика, що обумовлює поведінку й стратегію політичних висловлювань. Досліджуючи дану проблему, необхідно: по-перше, проаналізувати специфіку сучасної політичної риторики; по-друге, окреслити конфігурацію сучасних засобів переконання; по-третє, виявити основні суперечності, що виникають під час взаємодії світоглядних цінностей Заходу і Сходу та впливають на специфіку їх риторичних прийомів.
Розглянемо два підходи до розуміння політичної риторики. В першому вона постає як інструмент природного впливу на свідомість людини. Ця ідея висвітлена у працях Н. Хомського, М. Фуко, Г.-Г. Гадамера, Д. Девідсона та ін. Зокрема, Н. Хомський указує на феномен риторики як природної здатності переконувати [256, с. 95]. Це означає,